Острів «Спорт»

Як стверджує автор низки публікацій з історії вінницького футболу Андрій Андрущенко, у 1910 році на одному із живописних островків Південного Бугу на території Вінниці за ініціативи вчителя живопису місцевого реального училища В. Коренєва був створений чудовий спортивний осередок. Острів «Спорт», де розташувалися тенісний корт, кегельбан, гімнастичні снаряди та навіть яхт-клуб, фінансово підтримував місцевий поміщик Щепіовський. Невдовзі ця оаза здоров’я та атлетизму стала улюбленим місцем відпочинку молоді, зокрема учнів реального училища.

«Реальні» баталії

Саме вони і стали першими футболістами краю, коли влітку 1911 року син начальника штабу корпусу військових частин Борис Адаріді привіз на острів «Спорт» із Петербурга дивний шкіряний м’яч. Перші футбольні матчі, в яких крім школярів брав участь викладач училища Бімман, відбувалися на великому пустирі навпроти острова. Спочатку учасники баталій навіть не переймалися розмірами поля, ганяючи м’яча по всій території − частенько вони віддалялися на кілька сотень метрів від воріт, котрими слугували два кинуті на землю кашкети.

Правила і тактика

Згодом поєдинки почали вестись у рамках розміченого поля, гравці стали дотримуватись правил, потихеньку вивчати тактику. Цьому сприяв і приїзд до Вінниці кількох гімназистів із Києва, які вже побували на багатьох «справжніх» матчах та й самі брали в них участь. Поступово формувалися команди − переважно за національною ознакою. Першими в 1912 році стали «Стелла», де грали поляки, та «Сокіл», зібраний із росіян. Нова гра ставала все популярнішою, відвойовуючи шанувальників у інших видів спорту.

Дебют на республіканському рівні

У 1920-х роках на Вінниччині існував не один десяток команд, а збірна сучасного обласного центру успішно відстоювала честь регіону в футбольних турнірах Всеукраїнських спартакіад, котрі фактично вважалися чемпіонатами республіки. У, вочевидь, дебютному для себе розіграші 1923 року команда в фіналі третьої зони поступилася представникам Юзівки (сучасний Донецьк) з рахунком 6:0 або, за іншими даними, 8:0. Щоправда, вінничани грали весь другий тайм удесятьох, бо один із них зазнав травми, а заміни на той час ще не були дозволені.

Динамівські пригоди

Власне у чемпіонатах УРСР серед міст Вінниця найвище піднялася у 1932-му, коли посіла четверту сходинку в фінальному турнірі. Фактично такого ж результату вона досягла через два роки, коли в півфіналі першості поступилася киянам з рахунком 0:4 (тоді весь розіграш проводився за олімпійською системою). З довоєнного періоду можна згадати і вихід вінницького «Динамо» (з 1936 року в республіканських змаганнях почали брати участь саме клуби, а не збірні міст) у 1/4 фіналу 2-ї зони України Кубку СРСР-1938. Там динамівці поступилися київському «Воднику» − 1:2. Цікаво, що в тому ж розіграші змагалося й «Динамо» із Могилева-Подільського, котре після першого матчу проти динамівців Житомира (1:1) було дискваліфіковане за «підставу».

Дітище Кривоноса

Після другої світової війни футбольне реноме області підтверджував вінницький «Спартак», змагаючись у нижчих дивізіонах чемпіонату УРСР. А в 1958-му Вінниця нарешті долучилася до турнірів серед команд майстрів. Сталося це, можна сказати, випадково. У той час знаменитий залізничник Петро Кривоніс відродив у Києві команду «Локомотив», який колись був відомий як «Желдор». Однак Федерація футболу УРСР вирішила, що в столиці й так вистачає колективів майстрів. Герой соцпраці, котрий тоді очолював Південно-західну залізницю, вирішив врятувати своє дітище і перевіз його до Вінниці, від котрої він балотувався до Верховної Ради СРСР. Ось так і виник колектив, з котрим, переважно, з тих пір і асоціюється футбол Вінниччини.

Чужаки, що стали своїми

До головного міста Східного Поділля відправилася справді прекрасна компанія − Валентин Трояновський, Євген Котельников, Анатолій Молотай, Віктор Юн Чен Ян, Євген Снитко, Михайло Петров та інші. Очолював команду один із найкращих радянських нападників довоєнного періоду Костянтин Щегоцький, котрого через півроку змінив не менш знаменитий у минулому форвард Віктор Жилін. Щоправда, попервах уболівальники з осторогою поставилися до команди, в складі якої не було жодного місцевого вихованця. Перший же офіційний матч «Локомотива» проти станіславського (нині − івано-франківського) «Спартака» відвідало сім тисяч глядачів.

Чемпіони Радянської України

Утім, залізничники швидко завоювали прихильність місцевої публіки. Команда демонструвала швидкий та технічний футбол. У першому сезоні «Локомотив» посів третю сходинку в третій зоні першості Союзу по класу «Б». Наступного року вінничани взагалі стали переможцями своєї зони. Черговий гучний успіх прийшов у 1964-му, коли залізничники виграли фінальну пульку української зони класу «Б» радянської першості, тобто стали чемпіонами УРСР і вийшли в другу групу класу «А». Після реформи змагань 1971 року вінницькі майстри були постійними учасниками чемпіонатів Союзу серед команд другої ліги. У сезоні-1984 футбольна дружина, що вже носила ім’я «Нива», під керівництвом Юхима Школьникова посіла перше місце шостої «української» зони, знову здобувши звання чемпіона УРСР. Крім того, у 1980-х подоляни двічі виходили в 1/8 фіналу Кубку СРСР.

Плеяда зірок

Упродовж радянського періоду виступів «Локомотива»/«Ниви» у її лавах вистачало видатних гравців. Серед них особливо вирізняються Валентин Трояновський, Євген Котельников, Віталій Голубєв, Віктор Фомін, Стефан Решко, Василь Рац, Іван Вишневський, Янош Габовда, Вадим Тищенко. Ну і звичайно треба згадати живу легенду місцевого футболу Пашу Касанова − рекордсмена команди за кількістю зіграних матчів (513) та забитих м’ячів (127 − стільки ж у Сергія Шевченка) у чемпіонаті країни. У Вінниці працювали й прекрасні наставники − Костянтин Щегоцький, Віктор Жилін (рекордсмен за кількістю матчів на чолі команди − 270), Абрам Лерман, Йосип Лівшиць, Юхим Школьников, Іван Терлецький, Олександр Томах тощо.

Елітний період

Перший чемпіонат незалежної України «Нива» розпочала у вищій лізі, однак за його підсумками одразу вибула до нижчого дивізіону. Щоправда, з новим-старим наставником Юхимом Школьниковим уже за рік повернулася в еліту, де протрималася до сезону-1996/97. Зазначимо, що її кольори в свій час захищали такі непересічні майстри, як Іван Шарій, Віталій Косовський, Олександр Горшков, Андрій Головко, Леонід Гайдаржі, Сергій Нагорняк, Сергій Попов, Тарас Луценко, Андрій Покладок, Ігор Шуховцев тощо. З-поміж колишніх керманичів команди обов’язково варто згадати В’ячеслава Грозного, Сергія Морозова, Олександра Іщенка, Володимира Безсонова, Ігоря Яворського, Леоніда Гайдаржі.

Матч номер один

Найяскравішим епізодом новітньої історії клубу, безумовно, став вихід у фінал Кубку України-1996 та участь у розіграші Кубку кубків-1996/97. До слова, півфінальний матч національного кубку 1996 року проти донецького «Шахтаря», що, власне, і гарантував подолянам перепустку на міжнародну арену (адже в фіналі їм довелося грати із незмінним тоді чемпіоном − київським «Динамо»), вважається чи не головним в історії команди. На шляху до нього «Нива», котру очолював Сергій Морозов, здолала «Газовик» (Комарне), «Галичину» (Дрогобич) та «Ниву» (Тернопіль).

Історичний півфінал

Цікаво, що у заплановану дату поєдинок з гірниками на Центральному стадіоні Вінниці не відбувся, позаяк гості майже повним складом провели всю добу в лікарні з діагнозом харчове отруєння. На наступний день донеччани та вінничани дотягнули аж до серії пенальті. А в «лотереї» щасливий квиток випав голкіперу вінничан Володимиру Циткіну, котрий парирував удари Ігоря Петрова, Геннадія Орбу та Олександра Коваля. А от Олексій Рябцев, Павло Матвійченко та Леонід Гайдаржі не схибили, довівши до екстазу переповнену арену. Ще б пак, усі ж бо розуміли − за кілька місяців місто побачить принаймні один міжнародний матч.

Швейцарський урок

У вирішальному поєдинку кубкового турніру підопічні Морозова не зуміли нічого протиставити могутньому київському «Динамо», в складі котрого відзначилися Сергій Ребров та Юрій Максимов. Як уже відзначалось, гіркоту поразки 0:2 підсолодив той факт, що в наступному сезоні «Нива» дебютує в єврокубках. Щоправда, до протистояння з естонським «Садамом» в 1/32 Кубку кубків-1996/97 команду готував уже Паша Касанов. Подільський клуб в той час дуже лихоманило через проблеми з фінансуванням. Та, незважаючи на це, перший раунд був подоланий (1:2 − на виїзді та 1:0 − удома, обидва рази забивав Руслан Романчук). А от швейцарський «Сьон» виявився для українського повпреда надто сильним − 0:2 та 0:4.

«Нива» нової ери

У тому ж сезоні подоляни не змогли зберегти прописку в елітному дивізіоні. Почався занепад самобутньої команди, котрий продовжувався аж до її тимчасового зникнення у 2005-му. За рік вона відродилася під ім’ям «Нива-Світанок», а в 2007-му за сприяння Вінницької обласної федерації футболу, місцевої влади та низки спонсорів повернула собі професіональний статус. Нині клуб має звичну назву «Нива» і виступає в першій лізі. Фінансова стабільність дозволяє вінничанам з оптимізмом дивитися у майбутнє та мріяти про скоре повернення в елітний дивізіон вітчизняного чемпіонату. Можливо, це станеться якраз у рік святкування вікового ювілею народження футболу на Вінниччині? Погодьтесь, це було б дуже символічно…