Що ж до історії футбольної Вінниччини,то «Локомотив» був і залишається чи не найяскравішою командою, що заявила про
себе буквально з перших днів свого існування.
- Я прийшов у футбол в 1955 році. Розпочав грати у команді міста Орехово-Зуєво Московської області. Згодом перебрався на Україну, а коли в кінці 1957 року у Вінниці організували команду “Локомотив”, мене запросили до неї, - пригадує ветеран футболу, майстер спорту Радянського Союзу, заслужений тренер України, кращий нападник і бомбардир “Локомотива” Михайло Петров.
- Зі мною також приїхав Віктор Степанович Жилін, а головним тренером команди тоді був Костянтин Щегодський. “Локомотив” тоді складався з молодих хлопців: 18-19 років, які з часом стали справжніми друзями. Вони то й принесли вінницькій команді славу і тримали її протягом багатьох років. То були класні футболісти: Трояновський, Котельников, Молотай, Ліпський, Крощенко. Перші дві гри ми провели у парку культури, тому що стадіон “Локомотив” на той час ще був недобудований. Першу із “Спартаком-Мінськ” ми програли з рахунком 1:0, а от другу гру з тодішнім діючим Чемпіоном України “Спартак - Івано-Франківськ” - виграли 3:1. Нашу команду вінницькі вболівальники полюбили одразу за вміння грати та віддаватись на повну.
Було у футбольній кар'єрі Михайла Васильовича чимало яскравих подій. І спогади про них зігрівають душу ветеранові футболу і донині.
- З Прибалтики, де в нас було спортивне турне Рига-Вільнюс-Талін, ми привезли 5 очок з 6. І коли під’їжджали до Вінниці, на вокзалі стояло тисяча людей. Спочатку ми навіть не зрозуміли, кого це так зустрічають: з оркестром, прапорами. Виявилось - нашу команду. І така любов вболівальників до “Локомотиву” тривала дуже багато років. Я по сьогодні вдячний нашим тренерам, це були люди з великої літери: Костянтин Щегодський, Віктор Жилін, дуже мудрі наставники. Вони навчали нас не лише бігати з м’ячем на футбольному полі, але й привчали думати. Тому що футболіст, який не вміє думати, далеко не піде. У 1958 році ми зайняли 3 місце серед команд Радянського союзу в класі “Б”. На наступний рік ми стали першими. І вже мали грати у класі “А”, але нас не пропустили через те, що Вінниця була на мапі Радянського Союзу маленьким містом. Тож перевагу віддали харківському “Металісту”. А у 64-році ми знову стали чемпіонами України. Популярність вінницького “Локомотиву” не знала меж. Наші імена були відомі від Хабаровська до Талліна. Та що там! До нас приїжджали команди з Чехії, Японії та Бразилії. І всіх їх ми обігравали.
- Коли Ви почали займатись тренерською діяльністю?
- В той час як я ще грав у “Локомотиві” було дуже багато пропозицій з інших команд і Харкова, і Києва, але я був дуже відданий вінницькому футболу. Після розпаду “Локомотива” я перейшов на роботу до дитячої спортивної школи. Працював з дітьми дуже багато років, зараз я старший тренер в управлінні фізкультури і спорту. Нині вінницький футбол знову потрошечки підіймається з колін. Зрушення відбуваються доволі вагомі, ми проводимо змагання і серед студентів вишів, і серед педагогів, і технікуми змагаються. Спартакіади серед школярів дуже популярні останнім часом, також розвивається жіночий футбол. Словом, роботи вистачає.
- Але до тієї шаленої популярності, що була 50 років тому вінницькому футболу ще далеко. Чому?
- Знаєте, я з 1958-го року у Вінниці. І хоча народився у Підмосков’ї, своєю Батьківщиною вважаю саме це місто над Бугом. І все життя я борюся за те, щоб тут була власна дитяча команда. У нас є спортивні секції, в яких займається дуже багато талановитих підлітків, потенціал - неймовірний. Якщо їх правильно виховати, то ні про яких легіонерів і мови не буде йти. Але для цього необхідні класні тренера на місцях, потрібно створити хороший клуб і наглядову раду з порядних людей. І от тоді ми не будемо продавати талановитих спортсменів дітей до інших клубів. Вінницькі ж діти грають де завгодно: і в “Шахтарі”, і у “Динамо”, і в “Металургу”, по всій країні, лишень не у нас.
- На Вашу думку, чи є на Вінниччині команда, яка б могла відродити наш футбол?
- У нас є і “Нива-Світанок”, і “Ямпіль”, “Калинівка”, “Тульчин”. У кожному районі є команди, є тренера, є талановиті діти. Я вважаю, що от якби створити спеціалізований спортивний інтернат для них, поставити туди класних тренерів, створити всі умови - і тоді вінницькій футбол оживе.
Звісно, на підростаюче покоління завжди покладають неабиякі надії. Тож, хтозна, можливо зірками шкіряного м'яча нашого краю стануть вихованці Вінницької обласної дитячо-юнацької спортивної школи з футболу імені Блохіна та Бєланова. В цілому там займається понад півтисячі дітей, з якими працює десяток фахових тренерів під керівництвом директора Ігоря Коваля.
- Школа була створена шляхом реорганізації, була раніше дитячо-юнацька спортивна школа “Нива” товариства «Колос», а потім нас перевели в комунальну власність області. Школа Блохіна-Бєланова - це бренд, адже вони дуже видатні особистості, володарі шкіряного м'яча, чемпіони, володарі Кубку Радянського Союзу і діти їх знають, тому залюбки приходять до нашої школи. А вони нам чим можуть, тим допомагають. Купили 6 комплектів форми, м'ячі для тренувань. У нас всього 4 вікові групи і всі вже чемпіони Вінниччини. В чемпіонаті України у дитячо-юнацькій лізі ми виступаємо поряд із клубами “Динамо-Київ”, “Арсенал-Київ”, “Оболонь”, а це вже Вища ліга. І граємо практично з ними на рівні.
- Наскільки часто виїжджаєте на матчі?
- Весною і восени - кожну суботу. Є календар змагань. Дві вікових групи приймають вдома, а дві - виїжджають.
- Нещодавно до Вінниці приїздив Блохін. Він говорив, що чекає вінницьких футболістів у збірній України. Як вважаєте, чи реально досягнути таких висот?
- Так, цілком реально. У нас два хлопчики 96-го року народження: Борячук Андрій і Циганков Віктор викликані зараз до юнацької збірної України на відбірковий етап, який пройде у Грузії. Там збірна України 96-го року буде змагатися за вихід у фінальну частину з грузинами, шотландцями і Люксембургом. Є ще багато хлопців, у кожному віці по одному-по два, які достойні будуть поповнити склад юнацьких збірних.
- Чи можна сподіватися, що ваші вихованці відродять славу вінницького футболу?
- Ми на це дуже сподіваємось. У нас класний потенціал 1996 року народження. Вони в травні випускаються зі школи і плануємо із них робити команду майстрів. Футбол - це номер один у спорті. Раніше грали у дворах, в лісі, де тільки був м'яч. Зараз трохи не так. Але кожна дитина може взяти м'яч і грати у футбол.
Саме так роблять ті, для кого 7-8 років тому футбол став улюбленою грою, а нині перейшов у спосіб життя.
Тарас Щеглов, 7 клас школи-гімназії №2
- Я граю у футбол з п'яти років. Це невід'ємна частина мого життя. Майже кожен день - на тренуванні і не можу уявити свого життя без футболу. Я граю на позиції голкіпера. Мрію стати великим футболістом і грати в топових клубах світу і Європи. Мої кумири - це Шовковський та Буффон.
Андрій Кирильчук, 6 клас школи-гімназії №2
- Я займаюсь футболом з 5-ти років. Від цієї гри отримую тільки задоволення і вже не уявляю, щоб я без нього робив. Взагалі, вважаю, що кожна людина повинна займатись спортом, будь-яким. Головне - щоб в радість, тоді від цього буде користь.
Євген Носачов, 7 клас ЗОШ №8.
- У мене дуже велике бажання грати у футбол. Треба тренуватися, тренуватися і ще раз тренуватися. Хочеться рости до кращих клубів. Рівняюсь на Кріштіану Роналду, Хаві, Андерсона і Ін'єсту. Хочу бути такими як вони, але для цього необхідно всього себе віддавати футболу, жити ним. Що я і намагаюсь робити. От коли немає тренувань, я все одно із м’ячем не розстаюсь, як не на полі, то у дворі, але граю.
