Що цікаво. У багатьох звітах про матчи нашої команди згадується його надійна гра, як правило, Юрій отримує високі оцінки. Але не більше. А жаль. Адже він, незважаючи на свій ще молодий вік, уже шостий сезон захищає кольори нашої головної обласної команди, пережив з нею і радість перемог і гіркоту поразок.

Велика, грунтовна розповідь про Юрія ще попереду. А сьогодні вашій увазі пропонуємо ряд його відповідей на наші запитання.

— У 1989 році, у вісімнадцятирічному віці ти, Юра, вперше з’явився перед вінницькими уболівальниками. Напередодні цієї події ти проходив випробування у дублюючому складі київського «Динамо». Чому сталася своєрідна рокіровка: Київ — Вінниця?

 — Взагалі-то у  «дублі» столичного клубу я пробув дуже недовго — всього один місяць, куди потрапив після закінчення Київської РСШІ. Однак цього часу для мене виявилось достатньо, щоб зрозуміти: перспектив потрапити в основний склад «Динамо» у найближчому майбутньому, м’яко кажучи, мало. За рекомендацією  І.І.Те'рлецького відбулася моя розмова з начальником команди І. Ф. Гатауліним. Ми, як кажуть, прийшли до спільного знаменника. Так я і залишився у Вінниці.

— Юсь уже п’ять років, як ти — гравець «основи» нашого колективу. Це що — талант, робота чи просто щастить?

— Перш за все, щоденна робота. Ну і, звичайно, везіння.

— А що таланту нема?

 — Розумієте, талант — це дещо більше. Він від Бога. По-справжньому, в моєму розумінні, талановитих гравців. дуже і дуже мало. До них віднощу Пеле, Марадону. Ван Басте-на, Круїффа, ще ряд футболістів. їх одиниці. Себе серед них, природньо, не бачу.

— Як у Солов’єнка справи з дотримання режиму?

— До лику святих мене зарахувати складно, але всіх встановлених норм стараюсь дотримуватись, особливо напередодні відповідальних зустрічей. Барометром нашої підготовки і дисципліни є сама гра, за якою можете спостерігати з трибуни. Дивіться — робіть висновки.

-Що маєш право сказати про свій контракт?

— Про який контракт іде мова? З «Титаном»? На жаль, всі його умови, правда, досить прийнятні, так і залишились на папері. Тобто, від хорошої ідеї до її реального здійснення виявилась величезна дистанція. Очевидно, люди, які взяли на себе всю відповідальність за благополуччя вінницького футболу, вважають, що ми повинні працювати за слова подяки, маючи в кишені казочку про щасливе майбутнє. Так не буває. Сьогодні треба думати про завтрашній день, якщо бажаєте, щоб він настав.

— Чи можна стверджувати, що є прогрес у грі вінницької «Ниви»?

Безумовно. Команда додала як у колективному, так і в індивідуальному плані, і це заслуга самих хлопців та всього тренерського штабу. Єдине, чого бажаємо уникнути різного роду травм, які в минулому році переслідували наш колектив.

— Твої друзі в житті? В команді? Чому вибір впав саме на них?

— Насамперед це моя сім’я: дружина Оксана (в минулому досить непогано зарекомендувала себе в легкій атлетиці) і син Владислав, котрому всього чотири роки. До всіх хлопців у команді ставлюсь однаково, по-дружньому. Адже, погодьтесь, у нас непоганий колектив підібрався, як у спортивному, так і в людському плані. І всб ж, нехай пробачать мені-колеги, виділю Олега Хвою (ми з ним з 3-го класу школи). Юру Миколаєнка, Льоню Гайдаржі і Віталія Тарасенка. А чому найближчі саме вони — не знаю. Це щось у душі, само собою якось... Друзів, як кажуть, не вибирають.