Власне, Роман Покора – то глиба. Як півоборонець він був у складі "кришталевих" "Карпат" у 1969-му, добре себе зарекомендував у "Металісті", був лідером івано-франківського "Спартака". Саме з іменем Покори пов’язаний злет "Олександрії", а в 2009-му він визнавався найкращим тренером Азербайджану.

Не дивно, що домовляючись про інтерв’ю, відразу налаштовувався на тривалу, ґрунтовну бесіду. Дізнавшись, що до Львова прибуваю о 6.30 ранку, пан Покора запропонував їхати відразу до нього. Точніше, не їхати, а йти, бо приватний будинок нинішнього гостя UA-Футболу знаходится в 20 хвилинах ходи від залізничного двірця, в старому районі міста, поряд із вулицею генерала Чупринки.

Господар зустрів мене на порозі і запросив до хати. "То ти теж із Тернопілля? – питає і звертається до дружини. – Я ж кажу, Магдо, що всі нормальні люди звідти. У тернополян немає того львівського інтригантства". Магда Василівна посміхається і продовжує готувати сніданок. Коли скуштували яєшню з ковбасою і свіжою цибулею, пан Роман запропонував попити чаю. "За азербайджанським рецептом, - каже. – Чай я у них навчився готувати. Шкода лишень, що при переїзді десь чайничка загубив".

Та підкріпилися і перейшли до того, заради чого зустрічалися. Роман Покора відверто розповів про дитинство з Маркевичем, неприязнь із Сировим, хитрість Лавренка і азербайджанські каверзи. Це інтерв’ю прочиняє завісу на чимало темних сторінок далекого й не дуже минулого.

- Пане Романе, ви народилися у Зборові, містечку, яке відоме переможною битвою Богдана Хмельницького в 1649-му, але зовсім не футболом. Можу, звичайно, помилятися, але, здається, крім вас з уродженців Зборівщини на серйозному рівні заграв лише Григорій Ярмаш.

- Я у Зборові прожив чотири роки, поки батьки, здається у 1952 році не переїхали до Винників. Оскільки жили ми поруч зі стадіоном, іншого вибору, ніж займатися футболом, не мав. Тоді ж не було ні інтернету, ні мобільних телефонів. Єдина розвага – поганяти м’яч. Звичайно, мені пощастило, що з дітьми у Винниках у ті роки працював Богдан Маркевич, надзвичайно талановитий тренер, який виховав чимало сильних футболістів. У 1966-му тренер "Карпат" Микола Дементьєв узяв до Львова відразу п’ятьох чи шістьох вихованців Богдана Дмитровича.

Нас помітили під час товариського матчу, який карпатівці проводили проти команди ТФЛ з Винників. Маркевич-старший тоді виставив у основі кількох представників юнацького складу, зокрема мене, 17-річного. Перший тайм ми виграли 2:0 і хоч у підсутку поступилися 2:4 чи 2:5, увагу наставника львів’ян привернули. Відразу після матчу в "Карпати" запросили мене, Ростика Поточняка, Ромка Весну, Юру Завгороднього.

- Грати у професійній команді – трохи інакше, ніж аматорський колектив.

- Добре, що перші кроки у Львові робив під керівництвом Дементьєва. Легендарна людина, заслужени майстер спорту СССР, він любив футбол до мозку кісток. Коли Миколі Тимофійовичу було 51, проводився поєдинок ветеранів з основою "Карпат". Не дивлячись на солідний вік, м’яч у Дементьєва забрати було майже неможливо. То був надзвичайно витривалий гравець. Микола Тимофійович грав у півобороні. Але як грав? Зараз гравці думають, що вони виконують страшенний об’єм роботи. Але я знаю, що Дементьєв регулярно бігав навколо стадіону по 60 кіл, тобто, по 24 кілометри. Звичайно, футбольна наука тоді була нерозвинена. То нині підраховують кожну дрібницю, лише невідомо, чи є з цих підрахунків користь. Але сумніваюся, що поміж сучасних майстрів знайдуться спроможні бігати так багато.

Коли я прийшов у "Карпати", то в команді було багато гравців, старших за мене на 10-14 років, до яких я звертався на "ви". Мова про Бориса Манька, Юрія Суслу, Анатолія Крощенка, Віктора Асланяна, Володимира Валіонту. Володимир Григорович, до речі, ображався, коли до нього зверталися на "ви". "Що ти з мене старого робиш?" - каже.

- При Дементьєві ви попрацювали менше, ніж півсезону.

- Я ще був молодий і не розумів, через що саме Миколу Тимофійовича прибрали. Результату як такого тоді, звісно, не було. Запам’ятав інше: після відставки півкоманди поїхало в аеропорт проводжати Дементьєва додому. Ми його дуже поважали. Микола Тимофійович навіть збирався відправити мене й Поточняка на перегляд до московського "Спартака". Не скажу, хотіли ми чи ні, але далі розмов справа не пішла.

- Замість Дементьєва "Карпати" очолив Євген Лемешко. Вважається, що саме з його приходом й почала створюватися команда, котра в 1969 року виграла Кубок СССР.

- Так і було. Коли Євген Пилипович прийшов, у "Карпатах" залишалося чимало вікових футболістів з Москви, які не мали б тут грати. Лемешко їх, а також декого з місцевих поприбирав. Скажімо, закінчив у нас грати Гена Снєгирьов. На місце старожилів прийшли молоді хлопці, усі місцеві, із Західної України. У Євгена Пилиповича був нюх на футбольних талантів. То він покликав у "Карпати" Івана Герега, Яноша Габовду, Володю Булгакова. Лемешко сам був людиною з характером і не любив безхребетних гравців. "Карпати" при цьому тренері грали у простий футбол. Вимагалося виходити, бігати і думати головою.

- Іван Герег в інтерв’ю UA-Футболу говорив, що Євген Пилипович пішов після того, як дізнався, що за його спиною ведуться переговори з наставником львівського СКА Сергієм Шапошниковим.

- Може, Іван знав щось більше. Можу сказати, що Лемешко – то людина, яка не любила, коли щось коїлося за її спиною. Хтось не бажав розуміти, що 17-18 річні хлопці займати перші місця відразу не здатні. Розпочалися інтриги, а Пилипович не витримав, написав заяву і пішов. Потім могли пересікатися на зборах в Криму. Коли помічали, що Лемешко збирається переглядати матч, намагалися сісти поруч, щоб підслухати те, що він говорить. У Євгена Пилиповича кожна фраза була крилатою.

Згадую, як Пилипович привіз до нас молодого воротаря, котрого дуже любив. То нині кожна команда має по три голкіпери і в разі травми можна провести заміну. Тоді воротарям хворіти заборонялося. Набряк одного разу на зборі в Одесі гомілкостоп й у цього новачка. Той мовчить, боїться сказати тренерові правду. Тримає дві години ногу в снігу, робить заморозку, щоб була змога зіграти. Зіграти зіграв, але помилку зробив. Після матчу Лемешко заходить до роздягальні й каже: "Краще б твоя мама зробила аборт, ніж ти мав відстояти так, як сьогодні". Зрештою, футболісти на Пилиповича не ображалися, навпаки – його любили. Лемешко відстоював футболістів перед начальством, ніколи не звертав уваги на вік гравців. Поточняк у "Металісті" в Пилиповича у 36 був гравцем основи, а для тих часів таке явище виглядало неймовірним.

- Правда, що після Лемешка Василя Васильєва команда не сприйняла?

- То був думаючий тренер. Він любив футбол, сам колись трохи грав у хокей. Біда Василя Олександровича, що він немав такого авторитету, як ті ж Лемешко, Дементьєв чи Юст. Через якийсь час у Васильєва стався конфлікт з Кульчицьким. І завершилося це все відставкою. При цьому не сказав би однозначно, що правда була на чиємусь боці. У Кульчицького теж не все було гладко. Його з "Карпат" відраховували, він намагався піти в "Шахтар", потім повертався. При цьому Ігор по своїй суті ніколи не був інтриганом. Просто Кульчицький є Кульчицький. Щоб Ігора зрозуміти, його треба знати. Перед ним завжди знімав шапку і не давав образити. То – легенда львівського футболу. Не дивлячись на характер.

- Здається, саме при Васильєві ви почали грати регулярно.

- У принципі, трохи виходив і до того. Просто у "Карпатах" тих часів була височенна конкуренція. Скажімо, не побоявся Лемешко ставити молодого Броварського. Хоча Левко не мав досвіду, щойно прийшов з Дрогобича. Ось за що я Віталія Кварцяного поважаю? За те, що він не боїться ставити молодь. То ж ризиковано, бо тренерська робота така: сьогодні визначаєш склад, а завтра лівою рукою пишеш заяву на звільнення. Як раніше говорили: тренера приймає секретар обкому партії, а звільняє прибиральниця.

- Ернест Юст – ціла епоха в історії "Карпат". Досі його прийнято називати найкращим у клубній історії тренером. Втім, якщо розібратися, до призначення на посаду Ернест Ервінович тривалий час працював помічником і, здається, продовжив розпочате Лемешком.

- Моя думка – Юст просто не заважав людям грати в футбол. У той час підібралася хороша плеяда гравців, а Ернест Ервінович завдяки німецьким кореням мав витримку і підопічним довіряв. 1 січня Юст вже знав, що буде робити 20 травня. Футболістів він не дьоргав, не відраховував. То не Бубукін, який у 1972-му відразу змінив півскладу. В команді почалися інтриги і все напрацьоване раніше розсипалося. В кар’єрі я виступав за три команди – "Карпати", "Металіст" та івано-франківський "Спартак". Однак якби у Львові залишався Юст, переконаний, так і закінчив би в "Карпатах". Ернест Ервінович знав, що всі 90 хвилин Покора зіграти не може. Але 60-70 відсотків гри я проводити міг. Наскільки фізичні кондиції дозволяли, настільки й грав. Я себе відчував повноцінним членом команди. І розумів, що за допущену помилку мене не відрахують.

- "Я через що Романа Покору страшно не любив? Грав мало, а отримував стільки ж, як гравці основи, а потім програвав ці гроші нам у карти. Ромка заробітки не бентежили, бо мама завмагом працювала і синочка завжди забезпечувала" - то про вас в інтерв’ю UA-Футболу оборонець "Карпат" 60-70-х Валерій Сиров сказав…

- Не хотів би згадувати про Валеру взагалі. Бо то була людина, яка працювала на другого секретаря Львівського обкому партії Анатолія Падалку. Сексот. Можу лишень сказати, що мама в мене завмагом ніколи не працювала. Звідки він те взяв? Хамло, Сиров би зараз один матч зіграв і отримав пожиттєву дискваліфікацію. Він міг стрибнути ззаду, наступити, вдарити. Валера – єдиний з тієї команди 60-х, з ким я зараз не підтримую зв’язків.

Валерій Сиров (на передньому плані), Ростислав Поточняк, Ігор Кульчицький, Володимир Данилюк і Роман Покора виходять на черговий матч "Карпат"

- Юст міг вивести команду до вищої ліги сходу, ще прийнявши команду після Васильєва у 1968-му. Але тоді "Карпати" програли фінальну "пульку" через поразку миколаївському "Суднобудівнику"…

- Усі питання на користь свєрдловського "Уралмашу" були вирішені ще до старту турніру. А миколаївцям програли, мабуть, через те, що були надто скутими. "Суднобудівник" виходити у вищу лігу не збирався, грав розкуто. А ми трохи перегоріли. Мабуть, треба було шукати компроміси і грати внічию. Бо ж росіяни – "Уралмаш" та "Іртиш" - між собою домовилися і перший матч завершили миром. А нам єдиний гол Іраклій Петров тоді забив. Власне, я тільки проти миколаївців і грав. В інших матчах Юст мене не виставляв. Взагалі, може, добре, що ми тоді не перемогли. "Карпати" у 1968-му до вищої ліги були ще не готовими. Через два роки ми стали старшими, зміцніли, набралися досвіду.

- Так у 1969-му "Карпати" виграли Кубок СССР.

- Бо кубок є кубок. Один матч: виграв – йдеш далі. Несподіванок було багато, а ми добре налаштувалися. Звичайно, нам трохи пощастило з турнірною сіткою. Та й команда справді грала, у хлопців горіли очі.

- Усі кубкові матчі Юст провів фактично одним складом. Ви у 1969-му регулярно грали в чемпіонаті…

- В Кубку не грав, бо захворів у 21 рік вітрянкою. Почував себе не найліпшим чином, тому майже всі кубкові матчі відсидів у запасі. Зокрема у фіналі. Дали нам за ту перемогу по 300 рублів від Федерації футболу СССР і по телевізору "Електрон" від клубу. Причому телевізори ті були несправними.

- Чим запам’ятався перший вищоліговий сезон?

- Нам здавалося, що у вищій лізі грають боги. Тому кожну гру сприймали як останню. Плеяда гравців у нас була видатна. Вся гра будувалася на Габовді. Вгорі Іван вигравав усі м’ячі. Тоді жартували, що йому треба на голову пошити бутсу. То у Габовди було від мами з татом. Сміливий по житті, ми його називали Янкіль. То трохи по-закарпатськи. Поїхали ми якось у Душанбе. Не згадаю, виграли там чи програли, але наступного дня нас повезли в гори. Зустріли там річку. Широку, метрів 50-70, стрімку, я б туди не поліз ніколи. Але Габовда – здоровий. Вирішили Івана з Поточняком затравити, що переплисти він не зможе. Не пригадаю, на що посперечалися, але не минуло й кількох хвилин, як Габовда вийшов метрів на десять вище і стрибає в річку. "Ростику, дай Боже, щоб з ним нічого не сталося, бо будемо мати на совісті" - кажу Поточняку. А Іван переплив. Тільки до тієї точки, на яку ми сперечалися, не дістався. А піднявся б ще на п’ять метрів вгору, то течія б його занесла куди треба. Нічого Іван не боявся.

- Але ж загубив себе…

- Я б не сказав, що Іван був п’яницею. Зустрічався з ним у Мукачеві, коли вже працював тренером. Тоді у Габовди була друга сім’я, він нормально поводився. Зрештою, не сказав би, що Іван безпробудно пив до того, просто навколо нього гуртувалося чимало "друзів". "Друзів" у лапках, які постійно вгощали Габовду. А той не міг відмовити, зі всіма пив.

- У вас конкурентів на початку 70-х років було чимало. До Броварського і Булгакова ще й Остап Савка, котрий прийшов з "Шахтаря", додався. Не думали над варіантом зі зміною команди?

- Тоді футболісти переходили з клубу в клуб вкрай рідко. Ті ж Броварський чи Данилюк все життя провели у "Карпатах", Поточняк" грав лише у двох клубах. У мене у 1969-му чи 1970-му була пропозиція з луганської "Зорі". Але начальник команди Карло Мікльош сказав, що я потрібен у Львові.

- Чому Юста за підсумками сезону-1971 відправили у відставку?

- Не знаю, що в тих інтриганів з Падалкою на чолі було на думці. Розумієте, після перемоги "Карпат" у Кубку в Львові люди говорили, що столиця України тут, а не в Києві. Мені здається, що то була політична розправа.

- Як казав Кульчицький: "Люди гуртувалися навколо "Карпат", приходили на стадіон. Співали націоналістичних пісень, вели відповідні розмови"…

- Ось-ось. Команду треба було трохи "розбавити". Щоправда, Анатолій Полосін, який прийшов замість Юста, ламати нічого не хотів. Анатолій Федорович – гарна людина і хороший спеціаліст. Але йому в команді бракувало авторитету. Приміром, Луческу чи Маркевича гравці слухають, а поставте в ту ж команду тренера не з таким гучним іменем і з’являться труднощі. Навіть оцінюючи свою тодішню поведінку з точки зору тренера, мушу визнати, що був неправий. Полосін робив зауваження, а я ніколи не змовчав. Хоча то був інтеліґентний тренер. А ще Анатолій Федорович сильно любив навантажувати команду. Звісно, жоден футболіст не любить, коли його ганяють. Такий тренер завжди поганий (сміється).

- Догралися до того, що отримали наставником Бубукіна.

- Земля Валентинові Борисовичу пухом, але мушу визнати, що то було непорозуміння. Мабуть, не сильно помилюся, якщо скажу, що то був найслабший за всю історію "Карпат" тренер.

- Не допускали думки, що Бубукін свідомо руйнував "Карпати"?

- То був великий спеціаліст розповідати байки. Розігнав півкоманди. Я змушений був їхати до Харкова. Хоча, аналізуючи ситуацію тверезо і з тренерського погляду, можу сказати, залишилися ті, хто був гіршим за мене.

- "Металіст" тоді теж перебував у занепаді. Друга ліга для такого міста як Харків – то трохи не те.

- Такий час був. На мій погляд, тоді в "Металісті" зібралося забагато привозних футболістів, які не відповідали рівню не те що вищої, а навіть першої ліги. Але підвищилися в класі ми всього через рік. У матчі фінальної "кульки" забив узбецькому "Янґієру" два м’ячі і віддав результативну передачу Олегові Крамаренку. Ми виграли 3:0. Перший м’яч взагалі ледь не на першій секунді забив. Не знаю, спав воротар чи ще щось, але на мій удар майже з центру поля він не зреагував взагалі.

Також із тієї "кульки" в Адлері запам’ятався матч проти "Терека" з Грозного. На гру приїхала енна кількість чеченців. Вели 2:1. На останніх хвилинах суперники після подачі кутового забили нам. Суддя в полі вказав на центр. Але боковий підняв прапорець. Гол скасовано. В підсумку зустрічі ми так і не дограли. Чеченські вболівальники повибігали на поле, зчинили там безлад, розпочалася бійка. В підсумку Федерація футболу СССР утвердила результат 2:1 і завдяки цій перемозі ми опинилися в першій лізі.

- В ході сезоні-1975 "Металіст" очолив легендарний Олег Ошенков. Однак від повернення у другу лігу команду це не врятувало…

- Мав за честь тренуватися в Олега Олександровича. Звісно, вік вже позначався (Ошенкову тоді було 74 – авт.), але то глиба. Там було що почерпнути. Пригадую наш виїзд до Свердловська (нині – Єкатеринбург – авт.). На градуснику – -17. Зіграли 1:1, результат непоганий. Після гри заходжу в душ не стільки, щоб помитися, скільки щоб відтанути. Коли заходить лікар і приносить 150 грамів "перцівки". "Випийте, зігрійтеся" - каже.

Ошенков взагалі був професійним тренером. Він давав футболістам повну свободу дій. Зазвичай наші матчі в Харкові розпочиналися о сьомій вечора. У день гри поснідали на базі й розійшлися по номерах. "Романе, що ти сидиш? – питає Олег Олександрович. – Сідай на машину, поїдьте в місто, подивіться кіно". Тоді ж з телевізорами були проблеми. Те, що ми відволікалися, на якість гри не впливало. Натомість були тренери, які могли закривати в кранах воду, щоб не випили зайвого. Ошенков був вимогливим, але давав футболістам змогу розслабитися. Бо ж у совєцькі часи працювати вміли всі, а відпочивати – ніхто. Весь відпочинок зводився до того, щоб напитися. Розслаблятися люди не вміли.

Так, з Ошенковим команда вибула з першої ліги. Але натомість він залишив по собі цілу групу футболістів, які потім принесли клубові славу. То при Олезі Олександровичу розпочинали Валя Крячко та Володя Безсонов.

- Шанси залишитися у першій лізі "Металіст" тоді втратив після поразки 0:1 у Краснодарі. Причому гол "Кубань" тоді забила на 83-й хвилині з пенальті.

- Теоретичні шанси були. Але практичні? Московська бригада суддів на чолі з Беляєвим не дала нам підняти голови. То хіба б особисто Брежнєв вмішався.

- Після того зрозуміли, що смислу залишатися в Харкові більше немає?

- Мене запросив до Івано-Франківська Мирослав Думанський. Але тренерові команди Вадимові Кириченку я був не потрібен. Втім, який то був тренер? Їхала команда якось в Румунію чи Польщу, то він вдягнув на себе 40 жіночих трусів, щоб перевезти. Його впіймали. Через Кириченка 1976-й у мене випав повністю. Добре, що в 1977-му тренер помінявся, а Борис Стрельцов та Віктор Жилін на мене вже розраховували. Навіть у тому сезоні в кількох матчах був капітаном "Спартака". Хоча капітан – то, в принципі, не моє. Ним треба народитися. Я й у "Металісті" трохи був капітаном. Ошенков призначив. Але потім Олег Олександрович підходить і каже: "Романе, вибачай". Віддав пов’язку і немов камінь з плечей впав. Розумієте, замість грати я ходив за суддями і розповідав їм, як треба судити. Але ж має бути золота середина.

До речі, в 1979-му Кириченка вигнали саме після того, як я забив його "Тереку" гол, котрий приніс нам перемогу 1:0.

- Виходить, у Франківську ви провели три сезони.

- Коли закінчував, був одним з найкращих бомбардирів команди. І то виступаючи на позиції опорного півоборонця.

- Останній свій матч ви зіграли у Львові, коли "Спартак" поступився 0:2 "Карпатам". Збіглося чи вас у чомусь запідозрили?

- Які могли бути підозри, якщо випустив мене Євген Рудаков у другому таймі? Згадали про мене вже за рахунку 0:2. То до гри з уст когось з тренерів прозвучало: "Та як Покора буде грати проти "Карпат"?" То коли грали в Івано-Франківську, щось за моєю спиною справді вирішували. Коли ж приїхали до Львова, я навіть не ночував у готелі. Пішов додому. Потім з’явився на установці. Свого прізвища у складі не почув. Випустили мене лише тоді, коли почало пахнути розгромом. Після того матчу приїхав до Франківська, написав заяву і повернувся до Львова. При цьому хтось з тренерів ще півроку отримував зарплату замість мене. Але світ не без добрих людей. Я дізнався, поїхав до Франківська і гроші віддали мені. Ще була історія з машиною. Її мені виділив облвиконком, але автівку забрав помічник Рудакова Віктор Фомін. Але забрав і через два дні по спекулятивній ціні продав. Я почав шуміти. Звісно, машину мені повернули. Але розумієте, що залишатися в команді було вже складно.

Якщо не помиляюся, мені запропонували очолити аматорську команду з Миколаєва на Львівщині. В Івано-Франківську стало відверто нецікаво. Серйозних завдань перед командою не ставили. Ганяти машину кожен третій день зі Львова й назад смислу більше не бачив. Річ у тім, що жити я продовжував у місті Лева, а у Франківську тимчасово поселявся в гуртожитку.

- У контексті дивних матчів хотілося б розпитати про той, який "Карпати" зіграли в 1972-му проти київського "Динамо". На 76-й хвилині ви робите рахунок 2:2, але вже через хвилину Володимир Трошкін забиває Олександрові Швойницькому втретє…

- Нічого не можу сказати. Знаю, що перед виїздами в Київ Падалка приходив і наставляв, щоб грали акуратніше. Ми ж були командою жорсткою. Інші деталі, можливо, говорили досвідченішим гравцям, тим, хто грав у основному складі постійно.

- Пане Романе, коли ви зрозуміли, що будете тренером?

- Мабуть, ще коли грав. А коли почав працювати, то зрозумів, що щось у мене виходить. Уже в першому для себе сезоні вивів команду з Миколаєва до фіналу Кубка України серед аматорів. З тієї команди вийшли Орест Баль, Олег Федюков та Іван Панчишин. У мене вони в основному складі грали ще 17-річними.

- У професійному футболі ви в статусі начальника команди засвітилися у луцькому "Торпедо" у 1986-му…

- Маркевич, який тоді очолював волинян, запропонував. Для мене то був перший досвід. У тренерському штабі "Торпедо" тоді працювали Маркевич і Кварцяний. Я приглядався, але коли з’явилася нагода у 1989-му поїхати в Молдову і очолити "Зорю" з Бельців, то відразу погодився. Молдовани звернулися в українську Федерацію футболу, щоб підшукали їм тренера. Мені додому зателефонував Віктор Матвієнко, котрий тоді працював у Федерації. Віктор Антонович рекомендував мене.

Цікава була команда. Лідерами тої "Зорі" були воротар Нікулає Чеботар, нападник Сашко Спиридон. Перший вже років 15 працює секретарем Федерації футболу Молдови. Спиридона нині знають як багаторічного помічника Луческу. Чеботар був дуже сильним воротарем, але зі своєю молдовською ментальністю легко заводився і йшов на конфлікти. Якось їдемо на гру. Автобус замовили у міському автопарку. Водій, місцевий дядько, сидить за кермом і розмовляє з Колею. В якусь мить шофер пригальмував, щоб посадити в салон чоловіка з жінкою, які йшли по дорозі. Чеботареві то так не сподобалося, що він вигнав з автобуса і цих випадкових пасажирів, викинув за шкірки водія, сам сів за кермо і ще два кілометри віз команду на стадіон сам.

На тренування до нас постійно приходило по 200-300 вболівальників. Одного разу на адресу Спиридона щось вигукнули молдовською. А нюанс у чому? Спиридон прийшов у "Зорю" з кишинівського "Ністру". То – принципові суперники. Так ось, тоді Сашко кидає все, біжить до того вболівальника, хапає його за шкварки і ледь не б’є. А взагалі Спиридон був унікальним футболістом. У першому таймі міг грати центрального оборонця, а в другому – центрального нападника. Звісно, такі кроки робили вимушено, але головне те, що Сашко грав на хорошому рівні на обох позиціях. Далеко, звісно, міг би піти, якби не травма.

- Чому в Молдові ви затрималися лише на рік?

- Молодий був. Зараз вчинив би трохи по-іншому. Може, залишився б. Але тоді зателефонували з Рівного. Вирішив, що то Україна, близько додому. При цьому перехід був проблемним. Я ж був членом партії. Доводилося зніматися з обліку. Та ще й у молдовській пресі присвятили мені статтю на цілу полосу. Місцевий секретар партії запитує: "Ви молдовською читаєте?" "Ні" - відповідаю. "І не читайте" - каже. Звичайно, після того попрохав людей, щоб переклали, що там написано. Неприємно було. То зараз я до таких речей ставлюся спокійно, а тоді засмутився.

- Рівненський "Авангард", котрий потім став "Вересом", демонстрував при вас гарний футбол.

- Ми ж за підсумками сезону 1990 третє місце в українській групі другої ліги посіли, боролися за підвищення в класі. Думаю, й підвищилися б. Але відмовилися від боротьби з власної волі. Нам бракувало ресурсів. На матчі їздили автобусом, а по Союзу змушені б були літати.

- У першому чемпіонаті України ви вже працювали в "Карпатах", у тренерському штабі Степана Юрчишина.

- Мене Карло Мікльош, який став президентом відроджених "Карпат", покликав. То був складний період. У раді клубу сиділи якісь незрозумілі люди, котрі не мали стосунку ні до футболу, ні до грошей. І вони керували долями Юрчишина, Покори, Маркевича. Добре, що в мене тоді трапився варіант з "Волинню" і я все те облишив.

З Олександром Іщенком і тодішнім наставником збірної Камеруну Валерієм Непомнящим на чемпіонаті світу-1990 в Італії

- Лучани тоді серед лідерів не ходили, але очки в непереможного на той час "Динамо" забирали щосезону, три роки поспіль.

- Грали тактично правильно, закривали киянам зони. "Динамо" себе почуває комфортно, коли суперник відкриває зони. А коли немає простору, з’являються проблеми. А ще воротар Володя Марчук дуже пристойно зіграв. Та й команда загалом у нас була пристойна. Більшість – лучани, а решта – львів’яни, які також переїхали до Луцька. Я міг зібрати команду через 15 хвилин у будь-який час.

- Наприкінці другого чемпіонату "Волинь" перемогла у Львові "Карпати" Маркевича. Львів’яни тоді йшли п’ятими і їм очки начебто були потрібні більше. А ви з Маркевичем земляки…

- Та ми в тому сезоні перемогли карпатівців і вдома, і на виїзді! Ми що мали з Мироном домовлятися? Я працював на роботі, Луцьк витрачав на команду бюджетні кошти. Мене б не зрозуміли, якби я віддав дербі. Не буду приховувати, такі матчі в моєму житті були. Але вирішувалися ці питання на вищому рівні, коли від тренерів не залежало нічого. Але щоб шепнути, коли п’ять чоловік грає, а шість стоять – то підлість.

- Що то були за матчі?

- Грали з "Шахтарем" навесні 1993-го. Особливої турнірної ваги та гра не мала ні для нас, ні для донеччан. Домовилися і зіграли 1:1. У часи, коли за перемогу налічувалося два очки, таких матчів не бракувало.

- "Волинь" ви залишили восени 1994-го, після поразки 0:6 від "Таврії".

- То офіційно. Пішов я раніше. Визначальною виявилася попередня зустріч, яку ми програли 1:2 в Луцьку "Чорноморцеві". Одеситів тоді Леонід Буряк тренував. Один з помічників Леоніда Йосиповича через кілька років розповідав, що чотири футболісти "Волині" той матч здавали. Відразу ж після гри підтвердження не мав. Але все добре розумів. Зібрав речі і поїхав додому. Найприкріше, що підвели футболісти, яким я довіряв і яких я витягнув. Ми тоді вели 1:0, пропустили незадовго до перерви. Дива почалися після того, як я на 50-й хвилині провів другу з двох можливих у той час замін. Бачив, що коїться, але вплинути на хід подій і зняти окремих футболістів не міг. У підсумку на 80-й хвилині вони відверто розступилися і дали Ігореві Жабченку забити переможний гол. Після матчу зібралися вболівальники і ледь не спалили мені машину. Думали, що здача трапилася по моїй вказівці.

- Не хочете назвати тих футболістів?

- Життя нас розсудить. А тренера "Чорноморця", який розповів мені правду, зараз немає серед нас. Я ж вини з себе не знімаю. Міг передбачити ситуацію і якось вплинути на футболістів.

- "Волинь" ви очолювали протягом трьох років, а після того не могли знайти стабільного місця роботи впродовж п’яти років.

- Два роки навіть у Польщі працював. Команда з Хелма виступала в нашому аналогу другої ліги, відчувала постійні проблеми з фінансуванням. Натомість у першоліговому "Гетьмані" з Замосці з матеріальної точки зору все було гаразд. Може, затримався б там довше, але виникла проблема з ліцензією. Українська федерація тоді ліцензувати тренерів ще не могла. Через те клуб щоразу за моє перебування на тренерській лаві змушений був платити 300 доларів штрафу. Я зрозумів, що вічно так тривати не може і повернувся до Львова. Мабуть, поспішив, бо через місяць ФФУ підписало з "Польським зв’язеком пілки ножней" угоду про обмін тренерами.

https://www.ua-football.com/