— Ви народилися в селі Вибранівка Львівської області. Ваші спогади про село? 

Я і тепер туди приїжджаю до батьків. Допомагаю їм. Я не цураюся гній винести, зорати землю. Там у мене тепер проживають тато і мати. Сестра у Львові. Футбол для мене починався з села. Пас корови – там і бігав у футбол. На босу ногу. І м’ячі тоді були чи то по три, чи по п’ять карбованців. То я ті м’ячі часто пробивав об штахети. Нашу родину і батька зокрема в селі поважають, бо він багато людям допомагає. Він шофер. То кому дрова привезти, кому ще щось. А він завжди нормальну ціну брав, не був хапугою. Наша родина не була працьовита але багатіями ми не були – жили ми по сільським міркам посередньо. Корів та бичків тримали. Саме село у нас мальовниче. Це Прикарпаття. Люди там в основному середнього достатку. Багато виїжджають в більші села та міста бо немає роботи. Невеличке та дружнє наше село. Воно розкидане по горах. Там кілька хат ніби хутір, там кілька хат… З сьомого по дев’ятий клас я займався футболом в інтернаті. У десятому класі мене відрахували як не перспективного. 

— Як Ви потрапили до Вінниці? 

У Вінницю мене привіз Олег Мокшак. А запросив Іван Іванович Терлецький завдячуючи Юрію Бондаренко, який тоді дав три прізвища Терлецькому – мене, Раца та Цесельського. Але у нас в «Карпатах» Щербей як раз отримав травму, і Цесельський залишився на його місце. А нас відпустили попробувати себе у Вінницю. Ми спочатку навіть трудові не забирали. Але у Вінниці нам все сподобалося і ми залишилися. Васька Рац відразу в основі вийшов, а я ігор через шість. 

— Розкажіть яка атмосфера була в команді у вісімдесятих? 

Починаючи з вісімдесятого року по вісімдесят шостий (мене у 1986 призвали в армію, і я грав за білоцерківське «Динамо». Паламаря тоді взяли в Київ. А мене Валерій Васильович Лобановський подивився, але в основу я тоді не міг пробитися, адже там грали Баль, Рац, Яремчук та Безсонов). Команда у нас була одним цілим. Команда дружня була. Керував в основному Касанов, який був капітаном, дійсно був ватажком. Але він був доволі жорстким. Наприклад, на тренуваннях ми бігали, Касанов ніколи не зрізав. А молоді зрізали – за що Паша міг дати їм навіть по обличчю. Зі мною Касанов завівся у вісімдесят п’ятому, коли він мені висловив претензію, чому я даю паси Шевченку а не йому. Шевченко тоді забивав, а у Касанова не йшло. Я не промовчав і відповів: «Тому що він відкривається». Тоді Паша вдарив мене в груди зі словами: «Що ти мені розказуєш». Він дуже не любив, коли було не по його. Він навіть у Польщі висловлював претензії, що я йому паси не даю. Я ж відповів: «Паша, я стараюся. Але ж ти так не біжиш як інші». Мене поляки тоді дуже добре прийняли. Пашу не так. Але він собі на бізнесі заробив там. Паша нікому нічого не пробачав. Він і з Шевченком в тандемі грали. Не можу сказати, що вони не долюблювали один одного, але Паша намагався більше сам забити, хоча паси теж віддавав. Нас тоді був кістяк команди - чоловік вісім. Багато було западенців – Вишневський, Козар, Крайнік та Фанта із Закарпаття, який кожен рік мені телефонує і кличе грати в команду для тих, кому за п’ятдесят. Прийняв команду тоді Терлецький. Він був тренер нормальний, але потім на мене образився. Він навіть зі мною в Києві не вітався. Але я казав йому так як є в команді. Тоді познімали в команди доплати. В Шевченка, в Касанова… І вони були не задоволені та просили Терлецького йти в міськвиконком вибивати доплати. Але він казав, що нікуди не піде. Тому хлопці не хотіли з ним працювати, хоча Іван Іванович був чудовим тренером, але не був такий пробивний, як потім Школьников, який був психолог і педагог. Він міг і з Дворкісом посваритися, та просто вибивав хлопцям квартири, гроші та все інше. 
Школьников як прийшов з Чернігова то на зборах вибирав кого праворуч поставити – мене чи Вову Крайніка. Більше ставив мене, тому що я краще грав на випередження. А у Володі не було відбору. Тоді Крайнік на мене трохи ображався, але тепер ми з ним спілкуємося. 
А я такий гравець як Безсонов – на будь-якій позиції в захисті міг зіграти. І правого, і лівого. Заднього грав при Томаху, коли він Причиненка вигнав. Тоді Причиненку потрібні були меблі, а Томах йому щось сказав не так. Причиненко в нього бутсами і кинув. 

— Щось кумедне траплялося в команді? 

В Миколаєві було. Шевченко не любив пахати на тренуваннях. Школьников йому зробив зауваження, на що той обізвав Фіму (Школьникова) «булочкою з маком». За це його не поставили у стартовій склад. Але потім випустили на заміну. Паламар подає кутовий, Сергій набігає і пахом забиває гол. Лежить, корчиться, а вся команда сміється. 

— За чемпіонство 84-го, якісь були особливі бонуси гравцям? 

Були квартири та машини. Преміальні. А ще нам влаштовували міжнародні ігри, за які нам платили по 172 карбованці. Пізніше вже поїздки нам робили в Прагу, Берлін. 

— Як Ви можете прокоментувати перехідні ігри з Куйбишевим. Ходять слухи, що питання переможця вирішувалося не на футбольному полі. Навіть ігри в Куйбишеві та у Вінниці судив один і той же арбітр Юшка? 

Першу гру в Куйбишеві я не грав. У мене було весілля. А переносити весілля у нас не можна ні в якому разі. Ми там 0-2 програли. Я як відчував, було дуже не спокійно. А у Вінниці ми вже на третій хвилині забили – але нам офсайд показали. Одним словом Вінницю в першій лізі ніхто не чекав. Ми потім в Цілиноград полетіли, щоб заробити хоча б преміальні. Але літак приземлився в Москві. Потім затримка з вильотом і було прийнято рішення не летіти в Цілиноград а їхати потягом на кубкову гру проти «Кайрату». Явно нас там судді не вбивали, але симпатія була на користь господарів. Нас там і тримали, і футболки рвали. Ми могли теж забити, але пропустили за 10 хвилин до кінця з кутового. 

— З ким з тренерів Вам найбільше подобалось працювати? 

З Школьниковим. Мене в команді називали його «синком», а його «папою». Він мене запрошував в свою команду грати, тому що він працював завжди тільки на результат. Я у нього грав у Вінниці, Чернівцях і потім уже в тридцять дев’ять років він мене взяв в Чернігів. Ми з ним виходили з другої ліги в першу. І з першої мали виходити у вищу, але нас Полтава переплюнула. Тоді в першому колі нас в Макіївці засудили і в Алчевську. А в другому колі вони постійно чемоданчики возили. Так і вийшли в вишку. З Терлецьким подобалось працювати.

— Чи було, що гравці не приймали якогось тренера? 

Томаха багато не сприймали. Він був таким деспотом і жорстким. Він до повного виснаження нас ганяв. Можливо так і треба було, але то вже було занадто. Багато хлопців не витримувало. І прес, і біг. Присідання і підскоки. Після тренування йдеш і тобі світ уже не милий, а він так єхидно посміхається. Було в нього таке. Грозного сприймали. Він був добріший. 

— Що Ви можете сказати про вінницького вболівальника восьмидесятих? 

В нас були добрі вболівальники. І ті хвилі… Може вони з Вінниці і почалися. В нас команда здорово грала. А дванадцятим гравцем завжди був вболівальник. Але вінницький вболівальник любив щоб бути вверху таблиці. І ми тоді завжди були в п’ятірці. Це було дуже здорово. А коли вже при Школьникові було 7-8 місце – то він уходив. Бо гроші вже не давали. Не можна було запросити хороших гравців та зробити хороші умови. Коли не було результату – вболівальники менше приходили. 

— Як Ви опинились у Польщі? 

Ми грали тоді з поляками тут. Я відіграв здорово. А потім вони приїхали у Вінницю на збори. Першим мене тоді побачив другий тренер. Тоді мене і запросили. А в мене вже були неприємності з дружиною і я вирішив поїхати. Томах тоді ще хотів свого сина відправити. Але мене запитали і я запропонував взяти старичка Касанова. Я мав майстра спорту отримати. Але поїхав з Касановим грати у Кельце. Касанов повернувся і зробив собі майстра спорту. 

— Якщо порівняти умови в Вінниці і Польщі? 

В Польщі в нас було супер. Хоча на початку нам дали з Касановим двомісний номер без зручностей. Але потім все владнали. Поле в них було чудове. 

— Це яка ліга була у Польщі? 

Перша. Але ми постійно могли виходити у вищу. Ну в футболі інколи допомагаєш другій команді. За винагороду якусь звичайно. Поляки без мене пару раз здавали гру. А я виходжу і забиваю гол. Всі мене вітають – лише четверо наших не радіють – я їм все зіпсував. Бувало що вся команда здавала гру. Так ми «Сталеву Волю» в вищу лігу пропустили. А команда у нас була сильна. В нас навіть збірник Міхел Гебура грав. І він здавав гру «Олімпіку» Марсель. 

— Чим Вам запам’яталися роки у Польщі? 

Тим, що я був на ведучих ролях. Мене запрошували в інші клуби – але я не йшов. Для мене і в Кельце було золоте дно. В мене вінничани зупинялися які машини ганяли. Наші ветерани зупинялися які теж машини ганяли. Крім того я міг підробити трохи на базарах. Мене поліція не чіпала, коли я спиртом торгував. Валюту допомагав нашим міняти. Так що на дівчат мені вистачало. І взагалі рівень життя, рівень харчування в Польщі був вищий. 

— Чому Ви закінчили грати у Польщі? 

Клуб збанкротував. Це ж була команда як у нас Динамо. Там багато хлопців отримували ставку поліцейського, яка була втричі вища за ставку футболіста в клубі. І їм поставили умову – або ви футболісти в клубі , або поліцейські в поліції. А потім і взагалі грошей не стало. Але мені потроху все виплатили. До того ж на той час в Україні платили уже більше ніж у Польщі. Тому я і вернувся в «Карпати» до Школьникова. 

— Чому Ви після Польщі не затримались у Вінниці? 

Мені тоді квартиру мали дати. Не дали. Вони обіцянки тоді свої не стримали . Я поїхав до «папи» - він мені зразу підйомні дав. 

— Коли Ви закінчили кар’єру футболіста? 

Я закінчив в 39 років і 7 місяців у Школьникова в Чернігові. Там теж тоді клуб став банкротом і мені, як і всім хлопцям, залишились винні ще 2,5 тисячі доларів. 

— Коли Ви закінчили грати, слідкували за «Нивою»? 

Так. Я ж тут потім граючим тренером в Жмеринці два з половиню роки допомагав, потім в Кирнасівці. 

— Як Ви сприймали ті часи, коли «Нива» зникала? 

Мені було прикро, що у такому місті немає місця футболу. 

— Нині ходите на футбол? 

На кращі матчі намагаюся ходити. Мене, як ветерана футболу, пускають безкоштовно. 

— З ким Ви спілкуєтесь з футболістів того складу? 

Зі всіма. І з Касановим. Хоча з ним трохи менше, бо він мені роботу не дав в клубі свого часу. То ми так, чисто: «привіт» - «привіт». Але ми разом їздили в Чернівці на матч пам’яті Школьникова. Наступного року такий матч у Вінниці буде. От з Ванею Паламарем зідзвонюємося. Але він не може зараз бігати. А я грав за ветеранів. В нас команда була «Укрпошта». Кому за 35, потім кому за 40 була команда. Віталій Якубовський тоді був зам.директором пошти і допомагав ветеранам. А зараз не платять, пропонують безкоштовно грати. А зараз поїду на фінал в Ужгород «кому за 50». Ще з Сергієм Руденко спілкуюсь, з Васею Яцишиним. Руденко, до речі, коли в касі стадіону не було грошей – платив працівникам зарплату зі своєї кишені. 

— Чим зараз займається Ярослав Заяць? 

Зараз я працюю тренером в «Десні» Бохоники. Треную дітей. Ми як раз третє місце зайняли обігравши Стрижавку. А друга моя робота – ринок «Лісопарк», підторговую. Ще інколи мене запрошують судити ігри на місто або область. Така фінансова підтримка потрібна тим, хто колись грав за Вінницю. 

Олег Семенов