У другій частині інтерв’ю UA-Футболу Анатолія Крощенка розкриваємо нашого співрозмовника, як тренера. Анатолій Миколайович розповів про особливості підготовки футболістів по-динамівськи, як сперечався з Базилевичем і Зеленцовим, як відучав підопічних від спокуси щось поцупити й про особливості створення юнацької збірної, котра виграла срібло на чемпіонаті Європи-2000.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю - "Не дарма тренер з боксу тричі прагнув повернути мене в свою секцію"

- Анатолію Миколайовичу, завершивши кар’єру гравця, відразу вирішили, що будете тренером?

- Щойно закінчив грати, мені запропонували посаду заступника голови СК "Карпати". Погодився. А на кубкові матчі 1969-го року їздив навіть як голова клубу, бо Генку, який займав цю посаду до мене, звільнили за махінації з квитками. Зрештою, які то були махінації? Генка був людиною дуже доброю і чимало перепусток на матчі просто пороздавав своїм друзям і знайомим. Тоді ж бізнесу з продажу квитків не робив ніхто. Я ж, хоч був молодим і недосвідченим, а він - начальником секретного цеху, говорив йому: "Гено, ти бодай розписки якісь бери з тих людей, якісь відомості заведи, що вони ці абонементи взяли безкоштовно". Але він цього не робив.

Оскільки ж квитки на футбол на той час були великим дефіцитом, і, видно, комусь з високих чиновників перепустка не дісталася, почалися перевірки. Мене, як заступника, теж викликали. "Він же грошей не брав", - кажу. Почали викликати тих людей, яким дісталися абонементи. В підсумку зійшлися на тому, що відправили Гену працювати назад у цех. Директор заводу "Електрон" Степан Петровський, який утримував команду, ставився до мене дуже добре і запропонував посаду голови. Досвіду не було, але заняття організаційними моментами чимало мені дали, зокрема й у спортивному плані.

Тренерську ж кар’єру розпочав після того, як одного разу до Львова приїхав Олег Базилевич і запропонував попрацювати з ним у Чернігові. Потім ми разом переїхали до Кадіївки. До Львова повернувся на запрошення Валентина Бубукіна, який очолив "Карпати" в 1972-му. Відпрацював сезон, до того часу, поки нас не прибрали, бо команда знаходилася на вильоті.

- Ви були однодумцем Базилевича в його новаторських підходах до побудови тренувального процесу?

- Як вам сказати? На зборах в Ялті я сварився з Базилевичем і Зеленцовим до хрипоти. В окремих моментах був з Олегом Петровичем і Анатолієм Михайловичем не згоден категорично, бо всі ці експеременти відбувалися на моїх очах. Балакова стрічка, усі ці режими… Це корисні вправи, але я був проти того, щоби постійно збільшувати навантаження. Зеленцов вважав, що навантаження мають постійно прогресувати. Я заперечував, бо можливості людського організму теж обмежені. Тим паче, що для одного 2000 метрів швидкісної роботи смертельні, для іншого вони є нормою. Адже генетика у кожної людини різна. Базилевич і Зеленцов парирували тим, що треба підбирати людей з потрібною генетикою. Власне, Валерій Лобановський на першому етапі роботи з "Динамо" так і робив. Чому трохи згодом вся ця система розвалилася?

Приміром, приїздить зі Львова Стьопа Юрчишин. Побув в розташуванні "Динамо" чотири дні, зібрав речі і поїхав назад. Бо людина не в змозі виконати ту роботу, яку від неї вимагають. Те саме було з Никифоровим, Беженаром. Я був свідком того, як Каха Каладзе на тих відрізках падав і кричав: "Не хочу грати у футбол! Нічого не хочу!". Але у нього була генетика, його треба було лише підготувати. Але з 20-ти людей таку генетику мають двоє-троє. При радянській системі таких гравців можна було підшукати – перевірити і взяти. Лобановський так і робив. Коли ж система розвалилася і до нас почали приїздили легіонери, працювати в такому руслі було вже неможливо. Або, припустимо, приїхав Лобановський в Емірати і зрозумів, що такого вибору в нього вже не буде, треба працювати з тими людьми, які є під рукою і обмежувати себе певними рамками, враховуючи можливості людського організму.

- Опонентом системи Базилевича-Зеленцова-Лобановського ви залишилися понині? Ви ж багато років пропрацювали в структурах динамівської школи, з "Динамо-2", "Динамо-3"…

- В принципі, я їхній однодумець, але однодумець в рамках доступного. Для початку мушу сказати, що Лобановський був розробником всіх цих методик. Ні, він був організатором того, що напрацювали Базилевич і Зеленцов. Валерій Васильович реалізував їхні ідеї, бо був сильним організатором. Більше того – він був людиною принциповою і дуже освіченою. Тому й з часом він зрозумів, що кожна система мусить мати рамки. Якщо виходити за ці рамки, то треба гробити людей. Запитайте, скажімо, у Віктора Матвієнка, в інших представників команди 1975-го року те, про що питаєтете мене. Один не може стояти, інший – ходити. А вони ж молодші за мене на десять років. Є ж певна гуманність, людськість. Звісно, можна зрозуміти, Лобановський і Базилевич – хлопці гонорові, але треба ж бути трохи більш далекоглядними. Лобановський же, повернувшись з Близького Сходу, переглянув свої підходи. Бодай тому, що збирати всіх кращих з України було вже неможливо, а людей, за яких заплачені гроші, виганяти чи відраховувати, теж не можна.

- У Шовковського, Ващука, Федорова, інших хлопців, які тренувалися під вашим керівництвом в молодіжних командах, а потім проявили себе в основі "Динамо", була та генетика, яка дозволяла витримувати навантаження Лобановського?

- Треба оцінювати з практичної точки зору. Ващук грав майже до 38 років, Шовковський грає досі. Ось вам тижневий цикл у школі для команди 1975-го року народження: понеділок – техніка; вівторок – техніка, тактика; середа – загально-фізична підготовка; четвер – вихідний; п’ятниця – техніка; субота – тактика; неділя – техніка, мале навантаження. Це я до чого веду? В середу у нас було запрограмовано три серії по 1400 метрів навколо 170-ї школи, вони бігли на швидкість по два кола, потім дві хвилини на відновлення і ще коло. Далі було повноцінне відновлення крізь вправи з м’ячами, на техніку, п’ять-шість хвилин на відновлення і повторно така ж серія. Таких серій було три. На третій серії людини чотири відставали метрів на 400. Це говорить про те, що генетика у цих хлопців слабка і до великих справ вони не придатні.

Врешті, так воно й вийшло. Я ж пропрацював з хлопцями 1975-го року народження вісім років, з четвертого класу по одинадцятий. З більшістю з них згодом працював у "Динамо-3" і "Динамо-2". Але більшість, осіб 14, виграли на дитячому рівні все, що тільки можливо. Вони єдині з динамівської школи, хто виграв першість міста, України, СССР, змагання центральної ради товариства "Динамо". 12 представників того випуску виступали за команди вищої ліги. Шовковський, Ващук, Федоров і Костюк грали за "Динамо", Генка Медведєв – за "Ворсклу", Сергій Баланчук – у Харкові, Вовка Поліщук – за "Іллічівець", Олександр Венглинський – за "Прикарпаття".

- Інша річ, що потенціал Костюка, Баланчука чи Поліщука був трохи вищий…

- Мабуть, ні. Може, якраз того потенціалу й не вистачало. Те, що вони були виконати взмозі, те вони й виконали. До 1975 року ніхто не міг виграти на внутрішньому рівні все. Але, повторюся, є педагогічний максимум, бо не можна за рахунок здоров’я людей реалізовувати якісь власні амбіції. Діти можуть бути найталановитішими, але дорослий футбол диктує свої умови. Скажімо, Андрій Біба був у нашій групі одним з найгірших. Та найгіршим! Володимир Миколайович Балакін називав його "вмираючим лебедем". Але це було в 14-15 років. Андрій потрапив до дублю, у вищу лігу, пізніше, ніж ми усі. Але ж згодом він грав і краще, і довше всіх. Це якраз те, про що я говорив – генетика. Бібі, аби набрати закладений в ньому потенціал, був потрібен час. Базилевич і Лобановський закінчили грати раніше 30-ти років, а Андрій бігав до 33-х. І як бігав! За збірну ж грав майже до закінчення кар’єри.

То зараз є апаратура, яка дозволяє визначити потенціал футболіста. В цьому контексті нині трохи простіше. Але є інша проблема – легіонери. Їх треба об’єднати, змусити. Взяти ту ж команду київського "Динамо". Окремі іноземці відмовляються грати за дубль. Точніше, погоджуються, але лише в Києві. Їх, звісно, змушують. Але що то за гра "з-під палиці"?

- Хлопці , які 1981 року народження, яких ви в 2000-му привели до срібла юнацького чемпіонату Європи, реалізували свій потенціал?

- Андрій Березовчук грає в основі "Металіста", Руслан Ротань – в основі "Дніпра", Сергій Симоненко – в "Арсеналі", Віталій Лисицький і Богдан Шершун – у "Кривбасі". То за умови, що четверо перших 1981 року народження, а Богдан – "роблений", йому вже 32. Віталька Руденко виступає за запорізький "Металург", донедавна там же був Олексій Бєлік. Звісно, окремі могли себе проявити краще, але елемент везіння. Той же Лисицький при Лобановському був кандидатом у національну збірну. Мабуть, ще потрібен тренер, щоб був здатний розгледіти в хлопцях їхній справжній потенціал. Точніше, навіть не розгледіти, а підготувати їх до високого рівня, адже самостійно людина підготувати себе найчастіше не в змозі.

Не кожен може так, як я, кинути квартиру й усе інше і переїхати до Львова, щоб грати там у футбол. А таких же, кого жінки затаскали до того, що не годен пересувати ніг, чимало, далеко не кожен здатен зупинитися самостійно. Або ж – випивка. Хтось міг суміщати, граючи у футбол, випити 100 грамів коньяку, а дехто переступав межі можливого. Те саме з палінням. Я не палив взагалі і, в принципі, не пив в тих об’ємах, які я вважаю пиятикою. Та й понині так само. Ось зустрічалися ми з Аліком Базилевичем, Андрієм Бібою і Сергієм Богачиком напередодні Нового року. Постійно зустрічаємося так. Випили по 100 грамів, але більше я вже не вип’ю, як би мене не вмовляли. Звісно, треба мати силу волі. Особливо раніше, коли щойно закінчив грати і працював на заводі, тоді міг плазувати рачки щодня, бо був у фаворі, всі мене знали. Нагод спитися мав чимало, але тримав себе в руках. Випити міг, але людського обліку не втрачав ніколи. Може тому й зараз почуваюся краще, ніж мої однолітки.

В юнацькій збірній 1981-го року народження у мене виступав Роман Пасічниченко, нині гравець друголігового "Кременя". Під час одного з турнірів проводжу командні збори і з допомогою відеонарізок вказую на грубі помилки футболістів, зокрема демонструю помилки Романа. Той не погоджується. Кілька разів запропонував переглянути епізоди ще раз. Дійшло до перепалки, назрівав конфлікт. Тоді запропонував Пасічниченкові наступне: "Давай, Ромо, зробимо по-іншому, поміняємося місцями". Я сів на його крісло, а Роман підійшов до телевізора. "Тепер, - кажу. – Я –це ти, ти – це я. вказуй на мої помилки. Якщо я десь помилився. Став мене на місце". Звісно, ситуація для людини, яка ніколи чимось схожим не займалася, патова. Ось і Пасічниченко, вийшов, почав щось мямляти, а партнери за командою почали реготати. Рома знітився. "Бачиш, - кажу. – Помінялися місцями всього на п’ять хвилин, а розбір у нас триває 50 хвилин. Тому сідай і роби висновки".

Після того не чув жодних заперечень. Правда, до того мені довелося з цієї команди вигнати трьох людей. За те, що при відбої в опів на одинадцяту вони прийшли о дванадцятій. На ранковому занятті кажу адміністратору Аліку Абрамову: "Купуємо квитки і нехай їдуть додому". "А що ж сталося, я трішки спізнився?" - запитують. Сказав, щоб пояснили це керівникові і тренерові свого клубу. Іншими словами, покаравши кількох футболістів, дав зрозуміти іншим, що в команді є дисципліна. Усе було спокійно, бігали, викладалися. Чого варто тільки пробігти тест Купера, шестихвилинку три рази? Це дуже непросто. Або ж на верхньому полі НСК "Олімпійський" давав пробігати 300 метрів за 42 секунди і 100 метрів довільно. І так – чотири повторення і чотири серії. Уявляєтете метраж? Бігали. Тому й щоб грати у футбол особливо не грали, але перемогти їх було важко. Втім, якщо хочеш чогось досягти, то по-іншому не можна. Ми ж цією командою до того безліч турнірів повигравали.

Згадую ту ж команду 1975 року народження і турнір у Франції проти суперників 1974 р.н. В першому поєдинку проти місцевої збірної господарі спробували дуже активно застосовувати штучне положення поза грою. Ми якраз цей компонент тренували. Як наслідок, Коля Ковальчук один раз тікає на побачення з воротарем. Згодом – другий. А з третьої спроби відкриває рахунок. Ми відпрацювали цей елемент до автоматизму. І лише, пропустивши гол, французи зрозуміли, що треба щось змінювати, звісно, команда в них була хороша і врешті ми програли 1:2. Але інших суперників за рахунок цього компонтенту ми перемогли.

Взагалі, тоді у Франції стали четвертими, поступившись лише росіянам з рахунком 0:1 у додатковий час. З цією поїздкою пов’язана одна цікава історія. Педагогічного характеру. То були тяжкі часи, де все було дефіцитом. Оскільки більішість хлопців походили з бідних сімей, дехто дозволяв собі поцупити з великих речових магазинів щось з одягу. Щоб не допустити такого, домовився з поліцейськими, щоб вони зупинили наш автобус і влаштували обшук. Потім, коли поліцейські обшукали наші речі, пояснив хлопцям, що поліцейські шукали вкрадені речі, і, якщо б у когось знайшли щось нове і без чеку, то могли б заарештувати за крадіжку. Пацанів це справді зупинило і Францію ми залишали без ексцесів.

- В один період ваша тренерська кар’єра розвивалася дуже стрімко, але потім вона зупинилася і врешті ви почали працювати з дітьми. Чому?

- Через постійні роз’їзди ризикував втратити сім’ю. Фактично, щоб зберегти стосунки, вирішив вкорінитися на одному місці. Дружина хотіла залишатися у Львові, але мене більше тягнуло до рідного Києва, звідки я родом і де живуть всі мої друзі.

- Ви сказали, що тренерську діяльніть припинили добровільно. Не відчуваєте зараз потреби в тому, чим займалися впродовж понад 30-ти років?

- Треба рахуватися не лише з амбіціями, але й з власним здоров’ям. Припустімо, мені прописали режим харчування. Міг я його витримати, йдучи з дому зранку і приходячи увечері? Звісно, я міг пообідати в школі на Нивках, але їжа там не та, яку вдома готує дружина. Окрім того, ДЮСШ – це постійні нерви, конфлікти. В школі працює 25 тренерів, усі заслужені, кожного треба поставити на місце, розповісти про життя. Хочеш чи не хочеш, але щопонеділка на засіданнях тренерської ради мусиш займатися такими речами. Прагнув ставити людину на місце так, щоб не принижувати її власного достоїнства, досить принципово, без образ, але жорстко.

- Дуже цінуєте ті футбольні реліквії, які є нагадуваннями про славне минуле?

- Є фотографії. А. скажімо, програмки з матчів, в яких сам виступав і в яких працював як інспектор, нещодавно віддав львівському журналістові Івану Яремку. Він заталефонував мені, а я не відмовив. "Звичайно, Ваня, - кажу. - Що я їх, до гробу заберу?" В цьому контексті люблю цитувати Юлія Цезаря, який казав: Коли помру, поховайте з руками, складеними не на грудях, а відкритими долонями вгору. Щоб усі бачили, що на той світ я нічого не забрав". Це життя і треба ставитися до нього не лише філософськи. А й прагматично.

Автор: Іван Вербицький, UA-Футбол