“НАВІТЬ ГАЗЗАЄВ В ОСНОВУ НЕ ПОПАДАВ “

- Анатолію Миколайовичу, Ви обрали футбол ще дошколяриком…

- Це доля: я виріс біля стадіону, і найбільшою радістю було поганяти м’яча з однолітками. Спочатку ігрові секрети відкрив старший брат Коля, а в п’ятому класі записався в групу підготовки до Віталія Кохановського. Всі марили тоді бразильцями, а з наших гравців зразком був Валерій Воронін – “елегантний, як рояль”. Але найближче був наш «Локомотив», у якому тоді грали Трояновський, Прокопенко, Габовда, Петров, Александров, Решко, Востров, Снітко. Які імена! Нам просто пощастило: класний футбол можна було дивитись, вважайте, з вікна власної хати.

До чого ж здоровим був Веретинський! “Армійське заслання” часів львівського СКА

- І заграли в команді майстрів, ще коли вчились у рідній для нас обох 7-й вінницькій школі.  

- Мене, п’ятнадцятирічного пацана, ветерани «Локомотива» визнали чомусь одразу, хоч перед першим матчем руки тремтіли так, що бутси зашнурувати не міг! Підійшов «Дід Мазай» – покійний Володя Ощепков, сам зв’язав пошматовані через моє “дике” хвилювання шнурки, сказав кілька слів, і все хвилювання – як рукою…

П’ятеро на одного чи Я – Дзюба!

Анатолій Веретинський – зліва, “стратегічно вичікує”…

- Виходило непогано, – “злетіли” до юнацької збірної СРСР…

- Там грали й інші вінничани. Спочатку – Прозоровський, потім Гатауллін. Дивно, що тільки вінничан кликали з другої ліги в збірну, бо навіть з першої ліги не запрошували. Збірна СРСР – то москвичі, кияни, ленінградці, тбілісці…

На юнацькому чемпіонаті Європи. Флоренція, 1973.

Веретинський – крайній справа, перший ряд.   

- Там грали відомі люди… 

- Той же Валерій Газзаєв, хоч він не завжди попадав в основу. Виблискували київський динамівець Олег Серебрянський, в якого донька – чемпіонка з гімнастики, Петросян з «Арарату», Саша Мінаєв з московського «Спартака», які були на виду і в своїх дорослих командах. А найкращим був супертехнар Федоров, який разом зі своїм одноклубником Аном в 1979-му загинув із «Пахтакором» в авіакатастрофі…

- Відколи Лерман стояв на чолі “Локомотива”, кістяк колективу був незмінним – у футболі це добра ознака.

- Він привчив нас до суворої ігрової дисципліни, де кожен знав свій маневр.  Виходили на поле кращі на даний момент, і Абрам Давидович в цьому був справедливим. Але Паша (так називали у футбольному світі Лермана. - Авт.) не дуже хотів йти з командою догори.

- Згадується: “Нас і тут непогано кормлять”…

- Досвідчені гравці, які мали досвід вищої ліги, його розуміли: вимоги там набагато вищі, а фінанси такі ж, тож і сенсу в підвищенні не було й ніякого.

1972. Веретинський – другий зліва (перший ряд) у складі юнацької збірної СРСР, переможця міжнародного турніру “Весінній підсніжник”. Далі, в центрі  – головний технар збірної Федоров (“Пахтакор”), далі – Газзаєв…

“ЛЕРМАН НАВІШАВ ЛІВШИЦЮ ТАКИХ ЕПІТЕТІВ, ЩО ТОЙ ЗНИК З ЕФІРУ ДО КІНЦЯ МАТЧУ”

-  Читачу потрібні курйози… 

- 1970 рік, клас «Б». «Локомотив» грає із сєверодонецьким «Хіміком». Вже  зрозуміло, що в клас «А» виходять обидві команди, а от занадто принципове з’ясування відносин могло лише нашкодити і може. Лерман і тренер «Хіміка» Лівшиць – друзі по життю. Здавалось, що і стосовно цього вони добре розуміли один одного… Але приборкати природну принциповість виявилось вище їхніх сил! І ось який “форс-мажор” виник наприкінці гри: нападаючий “Хіміка” Петров забиває «Локомотиву» чистий м’яч. Суддя не зараховує… І тут Лівшицю, що спостерігав за грою з трибуни, змінила витримка. «Одеський лев» як закричить Лерману на весь стадіон своїм громовим басом, який я й зараз упізнав би з тисяч менш зичних голосів: «А що, Пашо [Паша – футбольне прізвисько Абрама Лермана. – Авт.], лівою у вас не зараховують? То ми зараз правою вам заб’ємо!»

  – І Лерман був не подарунок… 

- Абрам Давидович, що був одягнений у плащ-намет (мрячив дощ), і весь матч ходив туди-сюди біля лави запасних, одразу впізнав голос «коментатора». Раптом Лерман зупинився, знайшов серед глядачів Лівшиця, і навішав у відповідь такі епітети, що той до кінця матчу зник з ефіру. Глядачі все це чули, тож Вінниця була переповнена чутками!.. Закінчили тоді по нулях, 3:3 зіграли й у Сєверодонецьку… Що сказати? Той, хто знав ситуацію, зрозумів би обурення Паші. Коли є джентльменська угода, сміття з футбольної хати не треба виносити! Тим більше, що в клас «А» тоді вийшли дійсно кращі.

- Хто був лідером «Локомотива»?  

- Відповісти на це непросто, – було кому грати! Напевно, той же Паша Богодєлов, який “цементував” гру. Розумний, різнобічний гравець: поле бачив – до сантиметру! А ще удар який, а пас! Людина чудова, і я навчився у нього багато чому.

1975. А це вінницький “Локомотив” “в Сочах”. Вусач в центрі (перший ряд) – то Веретинський, а зліва і справа по флангах – колеги по збірній, нині відомі функціонери Ігор Гатауллін (голова Всеукраїнської профспілки «Футбол України», член президії ФФУ, член виконкому УЄФА) і Михайло Прозоровський (виконавчий директор обласної федерації футболу).   

“СПАРТАКІВЦІ ГРАЛИ КРАСИВО, І НЕ ВИЗНАВАЛИ КИЇВСЬКОГО “ДИНАМО”. РІВНИМИ ІЗ СОБОЮ ВВАЖАЛИ ТІЛЬКИ «ТОРПЕДО»

- В 1973-м Ви перейшли до московського «Локомотива». Але ж Лерман так запросто потрібних йому людей не відпускав…    

- Лерман одразу погодився на перехід, тому що вінницького гравця “затребував” сам міністр транспорту СРСР Бещєв: наші клуби належали до одного відомства. Я у складі збірної тільки-но відіграв юнацький чемпіонат Європи в Італії, й одразу після першого кола поїхав до Москви, де «Локомотив» грав із сараєвським «Железничаром». Москва мене “прийняла”, тож гра, певно, сподобалась тренерам. Бещєв був великим фанатом футболу, постійно їздив на базу “Локомотива” в Баковці. Це була колосальна підтримка – не в кожну команду міністр так запросто їздив!

- Звикали до нової команди довго? 

- Рівень набагато вищий – інші швидкості, тож міркувати треба скоріше – трохи зазівався – уже без м’яча. Покійний Саша Єрмаков все нагадував: «Два торкання – уже багато!», і був правий!

-  І столиця «провінцію» сприйняла?

- В «Локомотиві» були лише росіяни, а з українців – тільки воротар Золтан Мілес із Закарпаття і я. Але – жодного натяку на те, що я не москвич. Одна команда – одна мета! Відіграв один рік, другий, вийшли з першої ліги до вищої. А найважче було зі «Спартаком»: при Старостіні у них був сильно розвинутий дух переможців. Грали красиво: не визнавали ні київське, ні московське “Динамо”. Рівними із собою визнавали тільки «Торпедо».

- А як гралося проти таких «косарів», як той же Новиков з московського “Динамо”? 

- Якщо ти із самого початку потрапиш в ритм, то ніякий “косар” не страшний! У мене була вірна прикмета: якщо ноги “танцюють”, то й гра буде “весела”. У футболі це найбільша радість! А іноді виходиш на поле з непевністю. Один раз – невдало, другий –занадто обережно, але так теж не можна: моя функція – створювати!

- Вас запрошували в інші московські клуби?

- І в ЦСКА, і в «Динамо». Якось після гри “Локомотива” і ЦСКА підійшов тренер армійців Альберт Шестерньов, – його називали «Іван Грозний», і сказав: «Все узгоджено: завтра із ЦСКА летиш в Тбілісі”.

- Іван Грозний не переконав? 

- Мені в «Локомотиві» було дуже добре: на місяць отримував 620 карбованців – як  космонавти чи генерали… А вибір мій визначила приналежність ЦСКА і «Динамо» до армії і міліції. Не хотілося затягувати собі хомута на шию: там же у будь-який момент могли заслати в справжню армію! А я тільки-но смак життя відчув, одружився…

-  Цікаво, як оцінюєте всі ці спокуси столиці сьогодні?

- Дай цю голову в той час… Після футболу впритул пізнав життя без прикрас, тож відчував гіркоту втрачених можливостей. У людей є одна риса: коли добре, здається, так буде завжди…

- Футбол – суворий вид спорту…       

- Від невезіння часом просто хотілось. Принцип захисників – “краще фол, ніж гол”. Тож  лише переломів у мене – вісім… Одного разу гомілку зламали, а лікар невірно визначив діагноз. Тільки-но «виповз» на поле – розрив зв’язок! Після такого із футболом треба зав’язувати… Мені дуже пощастило – одужав. Коли молодий, це не так страшно, а зараз рани нагадують все більше.

“ПІСЛЯ ДОЩУ ВСЕ ЧЕРВОНЕ – КАЛЮЖІ, СНІГ, НАВІТЬ… СОБАКИ ЧЕРВОНІ!”

- Кажуть, Ви гуморист ще той…     

- Пригод у футболі – тільки запам’ятовуй! Грали в Москві матч-відповідь фіналу Кубка Європи серед залізничників із пловдівським «Локомотивом. У Болгарії вони перемогли 4:1, і ніхто не вірив, що ми тут відіграємось. Ідуть останні секунди, ми попереду2:0. Давимо чим духу, а стадіон і тренери ще більше гонять нас вперед. Ми м’яч його туди, болгари – назад, і от шарик попадає до болгарського захисника, я – до нього. Той щосили вибиває, але м’яч попадає, так би мовити, в задню верхню поверхню стегна – і… відлітає у ворота! Завдяки тому курйозу команда перемогла в європейському Кубку, нехай і не в найпрестижнішому!

- Були ще якісь екстраординарні м’ячі?        

- Гол… із стрибкової ями.

- І так забивають? А з ким грали?

- З мінським «Динамо». М’яч іде на кутовий, тож я вдарив його біля самого прапорця, аби вичавити з моменту хоч щось. «Кулька» по фантастичній траєкторії перелітає через воротаря, що все чудово бачить, і… потрапляє точно в дальній верхній кут. Сто разів ще вдар – більше не заб’єш! Хлопці після цього ще довго мене «труїли”: «Толю, забий із стрибкової ями!»

Той самий матч із мінським “Динамо” – із “стрибковою ямою”  

- Коли ще по полю «бігали динозаври», Симоняна звинуватили в тому, що він забиває «некрасиві м’ячі», на що той відповідав: «А що, такі вже не зараховують?»

- Так кажуть люди, далекі від життя. Грати треба так, щоб подобалося глядачам, але футбол – то не змагання в естетиці. Кажуть, один “корявий” гол важить сотні красивих штанг, і це правда, тому що всі емоції забуваються, залишається – результат.

- Після Златоглавої – зворотній квиток до Вінниці?

- Додому приїхав у 1975-му: всього лише 23 роки, але почував себе вже ветераном. У “Локомотиві” колектив підібрався цікавий, але після московських вражень фінансові негаразди сприймались важко. Пограв рік, другий, і прийняв пропозицію «Кривбаса»:  вийшли з ним до першої ліги, а «Спартак» саме вилетів туди з першої… Потім – армія,  львівський СКА в 1978-79-му під керівництвом цікавого футбольного тренера угорця Кеслера, для якого у футболі існує тільки атака, і знову – Кривий Ріг…

- А як в «Кривбасі»?

- Все міцно, стабільно, фінансування надійне… «Дитя гіганта радянської індустрії»! Один недолік – екологія: після дощу все червоне – калюжі, сніг, навіть… собаки червоні! Тренував знаменитий форвард Олександр Гулевський.

- А закінчили кар’єру…

- У Чернігові, там Школьников саме піднімав «Десну». Після цього вирішив – все, «циганського» життя – годі!

“А ЗАРАЗ У МЕНЕ ТАКЕ БАГАТСТВО!”    

- І почалося звикання до життя цивільного…

- Все життя грав: тренування, матчі, переїзди…. Іншому не навчився, а часи перехідні – виживай, як можеш… Пограв трохи на першість області… Спасибі Міші Прозоровському, товаришу по “Локомотиву” і збірній Союзу – запросив працювати на хімкомбінат. Потім 15 років трудився на ДПЗ.

- Веретинські-молодші продовжили футбольну династію… А як нині почуваються Ваші три богатирі?

- Старший і молодший, Олег і Сергій в пошуках хліба насущного працюють в Ізраїлі. Олег – в агентстві нерухомості, добре вивчив мову, а Сергій трудиться муляром. Звісно, хочуть додому, але розуміють, що там працююча людина живе добре… А середнього, Андрія, якого вінницькі уболівальники знають найбільше, працює у відділі постачання вінницького “закритого” заводу “Форт”. З футболом не розлучається, грає на першість області.

- Наскільки, як Ви самі вважаєте, реалізували себе у футболі?

- Звичайно, не повністю. Хоча й у юнацької збірної Союзу був не останньою людиною, і спокійно міг залишитися в Москві… Але й невдахою себе не вважаю: і пограв, і світ побачив. А зараз маю таке багатство!

- ?!

- Улюблену дружину і трьох синів-богатирів!

- Як Ви, ветеран вінницької команди, що пам’ятає радісні часи, ставитесь до футбольного банкрутства Вінниці?

- Футбольну команду створюють не уболівальники, а керівництво, – так було в усі часи! Але виходить, футбол у Вінниці сьогодні не потрібен, і взагалі, навколо “Ниви” коїться щось незрозуміле. Це неподобство треба змінювати докорінно! І, певно, самі вболівальники мають стати силою, що спроможна відродити у Вінниці традиції справжнього, цікавого футболу. Вінничани вже 10 років мріють бачити свою “Ниву” сильною командою, яку поважають і вболівальники, і суперники. Вінниця обігравала футбольних грандів – “Дніпро”, “Шахтар”,  ”Динамо”, “Металіст” – не так вже й давно!

СТАНІСЛАВ МІХРОВСЬКИЙ