-        Іринко, дай, будь лас­ка, татові бутси,— раптом почувся голос матері. — Поїдемо грати в футбол.

О, футбол Іринка люби­ла: футбол — це м'яч! А він так чудово стрибає! З ним вона любить гратись.

І коли батько на зелено­му полі ногами грає м'я­чем, Іринка завжди диву­ється: чом батько не грає руками? Чого це інші дяді хочуть забрати у татка м'ячик? А коли батько втік з м'ячиком від дядів, Ірин­ка з усіх сил плескала ру­ченятками. Але чому це тато раптом шпурнув м'яч у велику раму з сіт­кою? Чому дяді в черво­ному стали цілувати татка? Адже я люблю цілува­ти татуся, він же мій, а не їх тато?!

Іринка мала рацію. Ма­ли рацію і дяді в червоно­му, які обіймали і цілу­вали свого товариша. Він Іринчин батько — сьо­годні справжній герой! Що й говорити! В одно­му матчі забити три голи - таке не завжди трап­ляється! О, це були доро­гі голи!

...На матч з армійцями Львова вінницький "Локомотив" вийшов з рішучим і безкомпромісним бажан­ням: тільки виграти! Поча­лась гра в дуже швидко­му темпі. Болільники від­чували, що назріває гол.

Але в які ворота? Відпо­відь на це дав футболіст в червоній футболці з но­мером вісім.

— Го-о-о-ол! — наче ви­бухнули трибуни. — Мі­шаня!  Мишко! Давай ще гол!  — вимагали тисячі болільників.

І він дав ще два голи! Правда, львів'яни теж забили два голи, але це не мало вже ніякого зна­чення: «Локомотив» став переможцем матчу І пере­можцем першої зони фут­больного розиграшу команд класу «Б» у 1963 році. Останню крапку в цій пере­мозі поставив Михайло Петров, улюбленець вінни­чан...

Дев'ять років любителі футбола спостерігали гру Михайла Петрова у він­ницькому «Локомотиві». М'яка манера володіння м'ячем, яка сама по собі виключає елементи різкої гри, завжди імпонувала глядачам. Але не тільки це було «козирем» спорт­смена. Петров умів своє­часно «відкритись», точно відпасувати м'яч, а коли треба, здійснити сольний прорив, оплітаючи супер­ників мереживом фінтів.

Так, Михайло був справ­жнім артистом футбольної арени. І як у кожного ар­тиста, були у нього вдалі «ролі», були й невдалі. Але більшість «ролей» провів цей лицар на футбольних ристалищах з вогником, з натхненням. Особливо доб­ре він почував себе, коли поруч грали його друзі Анатолій Александров і Валентин Трояновський. Це тріо було най небезпечнішим для будь-якого су­перника...

Сімнадцятирічним учнем Михайло вже грав за збірну юнацьку команду Російської Федерації, а в 1955 році, в рік свого пов­ноліття, він став гравцем основного складу відомої орєхово-зуєвської коман­ди «Знамя труда». Через два роки перший тренер вінницького «Локомотива» К. В. Щегоцький запросив до команди М. Петрова, З того часу Михайло ви­ходив на поле, захищаючи спортивні кольори «Локомо­тива» і навіть збірної команди України.

1964 рік був роком по­двійних радощів для Ми­хайла Петрова:він став чемпіоном України і май­стром спорту СРСР.

Буде на стадіоні й Іринка з маленькою сестричкою Маринкою. Тепер вона вже розуміється на фут­болі А поруч з ними си­дітимуть хлоп'ята, яких навчає футбольних азів випускник Вінницького пе­дагогічного інституту, мо­лодий тренер Михайло Васильович Петров —лю­дина з добрим серцем і великою любов'ю до спор­ту мужніх, ім'я якому - футбол.

М. БРЯНСЬКИЙ.

м. Вінниця.

Прислав Загоруйко Леонід