За радянських часів українська школа підготовки була, напевно, найкращою в СРСР. Щороку десятки юних футболістів поповнювали команди майстрів, створювалися збірні міст, областей, республіки, а за місце в юнацькій команді СРСР конкурували десятки талановитих «зірочок». Про те, як це було, нині ми згадаємо із очевидцем та безпосереднім учасником золотих років українського юнацького футболу, випускником Республіканського спортінтернату та гравцем юнацької збірної СРСР Петром ЗАДАЧИНИМ.

—Отже, Петре, як для вас починалося футбольне життя?
—Як і всі вінницькі хлопчики мого покоління, ми відвідували матчі «Локомотива», ганяли м'яч у дворі. До восьмого класу займався вдома, в нашій ДЮСШ. У футбольній секції моїм першим тренером став Василь Кочерець, у минулому — воротар вінницького «Локомотива». А потім мене помітив Євген Котельников під час одного з товариських матчів із юнацькою збірною УРСР й запросив до Республіканської спортивної школи-інтернату. Можна сказати, відтоді для мене почалося нове, самостійне футбольне життя.

— Напевно, РСШІ на той час вирувала талантами?
— Так, досить назвати лише кількох моїх однокурсників у класі під керівництвом Горбача: Олефіренко, Наконечний, Таран, Краковський. У молодших класах були ще юні брати Причиненки, Яремчук... Моя мама, Анна Семенівна, лишилася у Вінниці сама — в РСШІ навчався й мій брат Толя, перспективний воротар. Ясна річ, у спортінтернаті було надзвичайно цікаво, але, водночас, і тяжко: уявіть собі, всіх найкращих юних гравців республіки зібрали в одному місці! Я спершу грав на позиції нападника, а пізніше перекваліфікувався на місце опорного півоборонця. Щоб зрозуміти, яким був тодішній РСШІ, розповім трохи про наш побут. Старшим тренером був Качанов, під опікою інтернату було багато видів спорту. У нас усе було в одному місці — харчування, школа, поля. Ясна річ, для тих хлопців, хто почав отримувати виклики у збірні та команди майстрів, навчання було не найголовнішим. Проте поблажок не отримували, хоча на заняття в класах ми мали пару тижнів, максимум — місяць-півтора на рік. Постійно навчалися як заочники, але екзамени складали в тому ж порядку, що й випускники звичайних шкіл. У навчанні всіх нас тримали на рівні, вимагали мати певний багаж знань. Приміром, Олег Таран — розумний хлопець, навчався загалом дуже добре.
Та все одно в старших класах вже було не до навчання. Чим ближче до останніх класів, тим частіше до нас приїздили тренери команд майстрів, «виловлюючи» потенційних новачків. Я ж на той час уже в складі команди РСШІ грав на всесоюзних змаганнях, після чого отримав виклик до юнацької збірної СРСР.

— Кажуть, союзні першості серед спортінтернатів мало чим поступалися найкращим змаганням...
— Цілком можливо. Під керівництвом Киянченка та Горбача ми змагалися у багатьох турнірах, і було зрозуміло, що зібрано найкращих з кращих. Так, пригадується першість Союзу серед спортшкіл, яку приймало казахстанське місто Чимкент (це майже на кордоні з Узбекистаном). Серед учасників — динамівці Києва та Мінська, «Спартак», «Пахтакор» і наш РСШІ. Ми приїхали на рік молодшою командою — і здобули перемогу в турнірі, по ходу вигравши майже всі матчі, крім одного — лише раз зіграли внічию. А учасники тоді були які! Безсонов, Балтача, наш Олег Таран, який забив усі м'ячі нашої команди... Представники УРСР, а надто — Києва, завжди були на перших ролях у союзних збірних. Зовсім скоро, 1979 року, наші хлопці стануть срібними призерами молодіжного чемпіонату світу в Японії, поступившись лише аргентинцям із Марадоною на чолі. Зрозуміло, що в ті часи наша зміна була однією з найкращих у світі. Після чимкентського турніру до мене, як і до багатьох інших хлопців із РСШІ, почали надходити хороші пропозиції з багатьох команд. Проте після запрошення у юнацьку збірну СРСР Бориса Ігнатьєва, все відійшло на задній план. Треба було рвати й метати — доводити свій рівень уже на міжнародних турнірах.

—Ігнатьєв — знаний психолог і організатор. Яким чином він підходив до організації команди?
—Виважено й спокійно. Він приділяв увагу всьому, а передовсім — технічним даним футболіста. Виховував думаючих гравців, учив грати в пас і швидко ухвалювати рішення. На базі в підмосковному Новогорську працювали тяжко, але цікаво. Усі висновки робилися через матчі, яких було досить багато.
Організація ж була на найвищому рівні, лишалося думати лише про гру. Пригадую, як вирушав на чергові збори до Москви. Приїжджаєш у вказаний готель, показуєш адміністратору паспорт — і все готове, йди у свій номер. А там на тебе вже чекає лист із розпорядком дня та списком завдань. Зайшов у номер, ліг спати. Прокидаюся — звук електробритви. Як з'ясувалося, до мене майбутнього товариша по збірній підселили. Нам по 17-18 років, а цей кавказець по три рази на день брився!

— У яких турнірах доводилося брати участь у складі юнацької збірної?
— 27-30 травня 1977 року грали в Каннах. Серед суперників — ФРН, Франція, Бельгія. Та все ж, завоювали перше місце, розгромивши у фіналі австрійців — 6:0. Ще за рік грали в міжнародному юнацькому турнірі соцкраїн у Ташкенті. Також виграли. У серпні 1978-го вирушили до НДР на міжнародний турнір «Дружба». Виграли в КНДР (2:1), Румунії (4:1) та В'єтнаму (4:0), а в фіналі з мінімальним рахунком здолали господарів змагань. Так вийшло, що я, на той час уже опорний хавбек, відзначився в турнірі двома голами. На традиційному турнірі в Монако посіли 5 місце, і нас вітав особисто принц Альбер. Сяяв на тому турнірі юний Ігор Бєланов, якому місцеві дали прізвисько «Скіппі» за його швидкість. Також були міжнародні турніри в іспанському Лас-Пальмасі та Угорщині. Грав у команді Ігнатьєва скрізь — де тільки не бували, з ким зустрічалися! А самого Ігнатьєва через багато років якось випадково зустрів на Хрещатику. Чудова людина, від роботи з ним — якнайкращі спогади.

— Перехід від юнацького футболу в дорослий — одна з найголовніших віх у долі футболіста. Як вийшло у вас?
— Мав кілька пропозицій, найбільше схилявся до московського «Динамо» та вінницького «Локомотива», куди мене запрошував Віктор Жилін. Степанович переконував, що краще заявити про себе в союзній другій лізі, аніж втрачати час, пробираючись крізь вищоліговий дубль. Тож я екстерном, до 1 травня, склав випускні екзамени і почав готуватися до дебюту в дорослому футболі. Додавало наснаги те, що повертався додому, де мене всі знали. Упродовж першого мого сезону, 1977 року, ми ледве не вилетіли. Але далі ситуація стабілізувалася, і Вінниця вже впевнено почувалася в другій союзній лізі. Прекрасна тоді була команда — яскравий форвард Дзюба, винахідливий атакуючий хавбек Касанов, юний центрхав Вишневський, ще Сашко Трошкін, Ігор Гребеножко. Жилін підпускав до основи й мене, пробуючи на різних позиціях. Центральний півоборонець, центральний передній оборонець... Грав там, де було потрібно команді. Хвилювання, сумнівів не виникало — треба було грати. Тому перші матчі злилися в пам'яті в єдину смугу. За перші півтора року провів три десятки матчів у різних турнірах, чимало забивав (найбільше — головою). Звісно, для мене, як для  17-18-річного хлопця, навантаження були шалені — виручала лише хороша підготовча робота до сезону на зборах. Грати в другій лізі було з ким — київський СКА з вертлявим Насташевським, франківський «Спартак», «Кривбас», Миколаїв, традиційні вінницько-житомирські дербі...

У такому темпі грав за «Локомотив» і «Ниву» чотири сезони. Після Степановича команду очолювали Александров, Терлецький, а перед приходом Школьникова я захворів на «Боткіна». Хто знає цю болячку, розуміє — тут уже не до футболу. На рік мені заборонили заняття. На свій страх і ризик потихеньку бігав, а про 2-3-разові тренування і мови бути не могло. Відсутність футболу компенсував навчанням у Вінницькому педінституті, куди перевівся з Інституту фізкультури. Коли здоров'я почало йти на поправку, отримав призов у армію. Приїхав з майором, щоб служити, але зустрів тренера Коваля, який пам'ятав мене по збірній УРСР. Тож виявився затребуваним у армійському футболі: півтора роки грав у складі гайсинської команди на першість Прикарпатського військового округу. Ох, і тяжкі були матчі, мушу вам сказати! Гра подекуди зривалася на відверту грубість, тож від зустрічей доводилося відмовлятися з гіпсом на здоровій нозі.

— Після армії, напевно, вас знову хотіли бачити у футболі?
— Коли я набрав там форму й почав грати на колишньому рівні, Школьников запропонував повернутися в «Ниву» після кількарічної відсутності. Я поїхав з командою на збори в Лазаревське, і треба ж такому статися: в першому ж матчі зазнав тяжкої травми. У мене на той час уже була родина, освіта. Не буде ж дорослий чоловік перебиватися з лазарету до лазарету! Так, приблизно у 25 років, я й зійшов зі сцени великого футболу. Були варіанти футбольного працевлаштування, періодично пропонували повернутися, але коли ти в юності побував так високо, немає стимулу пізніше починати все спочатку. Далі я викладав фізкультуру в школі. Тож весь час лишався у спорті, навіть у родині. Моя мама стала дружиною заслуженого тренера України Віктора Жиліна. Моя дружина всерйоз займалася волейболом. Та й син продовжив наші спортивні традиції, але вже своїм шляхом — був срібним призером молодіжного чемпіонату Європи з боксу, виступав за збірну України в Хорватії, Аргентині. На жаль, як і я, рано закінчив виступи. Але також має щозгадати.

Викладач фізкультури в школі має не так багато матеріальних ресурсів, знаю це по моїй дружині Аллі, яка і нині працює у вінницькій школі. Тож з часом я вирушив на заробітки в Європу. З особливою теплотою згадую Англію. Моїм босом там був один із спонсорів «Фулхема». Завдяки життю в Лондоні відвідав чимало матчів та концертів. Жив я за 20 хвилин ходьби від стадіону «Стемфорд Брідж», отож, за географічним принципом, став прихильником «Челсі». Але одним клубом не обмежувався — мав абонемент на «Фулхем», а поряд же були «Чарльтон», «Уімблдон», «Арсенал», «Вест Хем», «Тоттенхем». У столиці Великобританії зрозумів, що таке та «Футбольна лихоманка», про яку писав Нік Хорнбі. Повірте, там нема того хуліганства, про яке скрізь кричать, а є висока культура вболівання. Звісно, «в родині не без виродка», але загалом англійці культурно відпочивають на стадіоні. А їхні пісні під час матчу — це окрема тема, гідна культурознавчого дослідження. Серед моїх друзів був один запеклий фан «Челсі». Такий собі простий англієць — маленький, товстенький, має двох синів, пересічний і наче непоказний. Але, коли приходиш до нього додому, розумієш, що таке футбол. Починаючи від дверної ручки і далі — штори, килимок, ліжко — все з атрибутикою «Челсі».

Відвідав у Лондоні й чимало рок-концертів, побачив гурти, які слухав із юного віку, — «Скорпіонс», «Байт Снейк», Роберта Планта. Не зміг відвідати тільки реюніон «Пінк Флойд», бо квитки в «Альберт-Холл» були надто дорогими — десь по 600 фунтів. А загалом, до речі, побачити концерт зірки в Лондоні значно дешевше, ніж у Києві. А якось просто на вулиці в Лондоні зустрів Олега Лужного. Повірте, був щасливий зустріти не тільки видатного футболіста, а й, передовсім, земляка...

Артур ВАЛЕРКО, газета «Український футбол»

Источник — Sport.ua