-  Женя, з тринадцяти нових гравців, котрі напередодні старту 7-ої першості поповнили вінницьку команду, ти єдиний, хто з нею добре знайомий. Адже двічі, в 1988-у і 1994 роках виступав за колектив подільської «Ниви».

-  Справді, поле центрального міського стадіону (раніше — «Локомотива») не є для мене чужим і вперше я вийшов на його газон навесні 1988 року. Олександр Олександро­вич Томах, «розмінявши» запорізький «Ме­талург» на «Ниву», запросив з собою і мене. На що я, зрозуміло, погодився. В той час мене, ще молодого недосвідченого футболіста, приваблювали не захмарні матеріальні стимули, а гра, ази якої здо­бував під керівництвом досвідченого на­ставника, поруч з досвідченими футболістами. Крім того, не приховую, мені обіцяли вирішити питання армійської служ­би, яку я мав пройти у вінницькій команді. На жаль, ця проблема не була розв’язана (пропонували, правда, пограти два роки за «Сокіл» (Гайсин)), і після мого вдалого вис­тупу на юнацькому турнірі в рідному Запоріжжі повернувся в «Металург». Всту­пив до університету і тим самим «вбив» од­разу трьох зайців — грав за пристойну ко­манду, отримав освіту, і в армію з вузів не призивали.

-  Через п’ять років ти знову у Він­ниці...

-  Так, і запрошував мене того разу Юхим Григорович Школьников, котрий... несподівано для себе залишав Поділля, па­куючи валізи до Тирасполя. В «Тілігул» я не поїхав. Був на той час уже жонатим на «шаргородській» Наташі, яка чекала дити­ну. Обіцяли квартиру для моєї сім’ї, але ці розмови зависли в повітрі. Після першого кола поїхав у Кіровоград до О.О. Іщенка, котрий вирішив для мене не тільки житлове питання, за що вдячний йому донині.

-  В цьому зв’язку, мабуть, і відбулосятретє «пришестя» Бурхана в наше місто?

-  Олександру Олексійовичу довіряю цілком, тому довго не роздумував. До того ж більшість хлопців добре знайомі. І не тільки по Кіровограду, але й ті, хто, як ка­жуть, із старої вінницької гвардії — Рябцев, Циткін, Бровченко, Остапенко, Лактіонов...

-  На твою думку_у чи можна буде через деякий час порівняти «Ниву» з кірово­градською «Зіркою-НІБАС» у рік злету останньої на шосте місце в сезоні 1995/96 років?

-  Ваше запитання я б залишив на перс­пективу. Сьогодні перед нами поставлено конкретне завдання — вихід у вищу лігу. Отож спочатку його необхідно вирішити, тоді й будемо думати провисокі місця в чемпіонаті. Наша команда створюється не на один конкретний рік, і точно можу спрогнозувати:       якщо зміцниться вона ще двома-трьома гравцями, то значно посилить свій ігровий потенціал.

-  Але віра в усіх є?

-  Затрачено величезні зусилля для ство­рення «Ниви» зразка літа-осені 1997 року (як суто спортивні, так і у фінансовому плані) і ми просто зобов’язані втілити в життя поставлену мету.

-  Кілька слів про себе, сім’ю.

-  Про себе багато говорити не буду. Закінчив спецклас при СК «Металург» і, зрозуміло, тривалий час виступав за фут­больне Запоріжжя. Навчався футбольному ремеслу і ставленню до майбутньої основ­ної професії у Сивухи, Тарана, Башкирова, Сорокалета, Волгіна. І не тільки я, а й парт­нери по тодішньому металургівському союзному дублю — Близнюк, Маркін, Антюхін, Шкапенко... Дальше — просто кар’єра футболіста.Дружина Наташа з Шаргорода. Колись я три місяці грав за «Граніт» в першості КФК і ті часи згадую із задоволенням. Слідкую за «Фортуною» Юхима Єріхмана і нині. Бажаю цій команді великих успіхів.Батьки мої і мого брата (Кирило Бурхан грає за «Торпедо», Запоріжжя), що не кажіть, футбольні. Мама, Тетяна Валентинівна, постійно переживає за нас, телефонує, розпитує... Батько, Юрій Ми­хайлович, грав за «Металург» ще в першій союзній лізі, але дуже рано отримав серй­озну травму хребта і змушений був розлу­читися з футболом. Тому ми з Кирилом прагнемо на футбольних полях реалізува­ти той потенціал, який не встиг реалізува­ти наш батько. І дай, Боже, нам сил та вміння ніколи не розчаровувати батьків спортивними результатами.