Такий стрибок, здавалося б пересічного провінційно­го клубу, не залишився непоміченим селекці­онерами іменитих, фінансово благополучних команд як в Україні, так і в ближньому зару­біжжі. Деяким провідним футболістам поси­пались пропозиції щодо зміни вінницької про­писки. Впродовж одного сезону „Нива" втра­тила фактично всю лінію півзахисту, в якій на той час задавали тон молоді, перспективні гравці. Переїхав до Одеси Олександр .Горшков, приміряв київську динамівську футбол­ку Віталій Косовський, а Олег Надуда подався ще далі — в московський „Спартак", який у ті роки був „законодавцем мод" у футболі країн СНД. Вінницький вболівальник постійно слід­кував за виступами одного із своїх кумирів, радів просуванню Надуди „від Поділля до Ліги чемпіонів". Потім відбувся трансфер Олега з Москви в „Маккабі" (Герцлія) і поступово інформації про його футбольну кар'єру почало надходити все менше й менше.

І ось, дещо несподіванно Олег Надуда поя­вився, можна сказати, в рідній для нього Він­ниці і після традиційних привітань (для цього випадку було заготовлено кілька фраз на івріті) охоче погодився відповісти на ряд запитань.

 - Олег, у 1994 році відбувся твій дебют в спартаківському клубі. Будь-ласка, кілька слів про твоє перебування в цій московській команді.

 - Незважаючи на те, що в „Спартаку" май­же кожен гравець був з „іменем" як футболіст, прийняли мене хлопці гостинно, привітно. Тобто, в моральному плані жодних проблем не виникало. Не було претензій до мене і з боку керівництва клубу, адже з поставленими зав­даннями я справлявся, перебував у належній спортивній формі. За підсумками виступів у першому колі чемпіонату Росії 1994 року пре­тендував на постійне місце в основному скла­ді „Спартака", дебютував і в Лізі чемпіонів. Однак ближче до осені почали переслідувати одна за одною травми, з'явились різкі болі в животі. Лікарі винесли однозначний вердикт — стаціонарне лікування, і довелося замість футбольного поля „грати" в лікарняних пала­тах Росії та Німеччини. Якийсь внутрішній го­лос підказував, що травматизм пов'язаний саме з виступами за „Спартак". Почав задуму­ватись про можливість зміни клубу. Тим біль­ше, що запрошення були — в Іспанію, Ізраїль...

 - Чиєю була ідея щодо вибору „землі обітованої“?

 - Моїм трансфером займались керівники „Спартака", зокрема, Олег Іванович Романцев. Не останню роль у моєму виборі відіграли по­ради Вячеслава Вікторовича Грозного.

 - Які твої враження про новий колектив, про ізраїльський футбол, країну, людей?

 - Якщо чесно, Ізраїль справив на мене ве­личезне враження, хоча спочатку багато що насторожувало, багатьох дій оточуючих не до кінця міг зрозуміти. Допомогли освоїтись наші колишні земляки, гостинності яких я ніколи не забуду. Якщо коротко, то народ, країна — в повному порядку. Та й рівень футболу в Ізраї­лі далеко не посередній, в усякому разі нічим не поступається українському.З перших днів перебування в команді вищої ліги „Маккабі" (Герцлія) відчував себе „своїм", тим більше, що й футболку дали з моїм „дев’я­тим" номером. Будь-який футболіст зрозуміє мене, що це означає. Вдало склалися й перші мої матчі. В дебютному — з „Маккабі" (Хайфа) провів два м'ячі. Відзначився і в наступно­му — проти „Хапоеля" (Петах-Тіква). Так що справи, як кажуть, пішли.

 - В якому амплуа ти виступав за „Макка­бі"? Які функції визначили для тебе тренери на футбольному полі?

 - У це важко повірити, але тренер команди відвів мені з першого дня роль „вільного ху­дожника", не обмежував мене суворими тактико-технічними рамками. Я повинен був „конструювати" гру команди, визначати той чи інший напрям дій колективу, імпровізува­ти. Коли вдавалося перегравати суперника —  похвали сипались як з рогу достатку. Після невдач мені також увага приділялась вдвічі більша, ніж іншим.

 - Мабуть, ти все-таки надто скромно роз­повів про свою гру і відведену тобі роль у новій команді. Мені довелося на власні очі побачити кілька матчів ізраїльського чемпіонату і прак­тично після кожного туру ти отримував високу оцінку спеціалістів. А це не так просто, адже, що не кажи, а команда в Герцлїї — посередня.

 - Зіграв я, в принципі, непогано. Суджу про це по тих запрошеннях, які отримав на сьогод­ні. Кличуть у „Маккабі" (Тель-Авів), „Макка­бі" (Хайфа), вєрусалімський „Бейтар", „Хапоель" (Петах-Тіква).

 - Тобто майбутнє ти пов'язуєш з ізраїль­ським футболом?

 - Не можу сказати, що. стопроцентно — так, хоча не виключаю і цей варіант. Хочу спробувати свої сили в Центральній Європі, адже рівень футболу тут все-таки вищий.

 - В Україну повернутися не хочеш?

 - Вдома завжди краще, ніж у далеких, не­хай і благополучних в матеріальному відно­шенні краях. Тому використовую будь-яку паузу в першостях і прилітаю в Україну — у Київ, Вінницю. А от сам український футбол не приваблює, а чому — говорити поки що не буду. Можливо, колись, на завершенні своєї спортивної кар’єри повернуся в „Ниву" —

адже саме вона проклала мені шлях у великий футбол.

 - А взагалі, слідкуєш за ходом подій в нашому футболі, турнірними показниками вінницької „Ниви“?

 - Український чемпіонат залишається поза полем мого зору, оскільки місцеві ізраїльські телеканали не „ловлять" програм УТ. Показу­ють тільки російський футбол. Але своїм дру­зям з Вінниці — Віті Бровченку, Андрію Борисюку (нині — гравець чернігівської „Десни" — прим.авт.) телефоную регулярно. Так що я в курсі справ вінницької команди і, повірте, дуже шкодую, що за підсумками шостого чем­піонату вона вибуває у першу лігу.

 - Отже, друзі тебе не забувають?

 - Ні в якому разі. І радію з тих рідких, ко­роткочасних зустрічей із Солов'єнком, Тарасенком, Косовським, Горшковим, Нагорняком, Грозним, Гатаулліним, Стецюком (адмі­ністратор „Ниви" — авт.), які дарує мені не­легка футбольна доля.