Коли вболівальники вінницької "Ниви" дізнались про те, що керівництво команди планує зміцнити атакуючі порядки колекти­ву форвардом бершадської "Ниви" Олексан­дром Шевченком, то сприйняли цю новину з деякою часткою скептицизму. Мовляв, ну забиває хлопець у другій лізі - та й що з того ? Адже рівень не той, зміниться й "загубить­ся" серед інших, більш відомих гравців.

Дебютний матч Олександра в Полтаві був, нібито, підтвердженням цих думок, але вже домашній поєдинок з "Прикарпаттям" різ­ко змінив настрої більшої частини любите­лів футболу. І справа зовсім не в забитому (правда, майстерно) м'ячі, а в працелюбнос­ті, прагненні бути корисним команді. Все це продемонстрував Шевченко в той осінній день.

Звичайно, прогалини в грі 11-го номера "Ниви" ще помітні і це не дивно, адже май­страми футболу за один день не стають. І все ж певний прогрес у його грі очевидний і при правильному підході до своєї справи Олек­сандр обіцяє вирости в класного футболіс­та.

А зараз надамо слово форварду, котрий, на нашу думку, відверто відповідав на по­ставлені запитання.

-                     Олександре , ти, мабуть, знаєш, що уже за­воював певні симпатії вінницького вболіваль­ника?

У цьому запитанні, скоріше всього, деяке перебільшення, адже зіграти як слід за коман­ду мені ще не довелось. Можливо, кілька заби­тих м'ячів примусили вболівальників зверну­ти на мене увагу, але ж голи - це мій безпосе­редній обов'язок, записаний у штатному роз­писі. Просто гра у нас почала поступово нала­годжуватись (стукає по дереву) на передніх рубежах, і в цьому не стільки моя заслуга, скіль­ки Рябцева, Кицака, Паршина, Лактіонова.Так що теплі слова на мою адресу пропорційно поділяю між всіма своїми товаришами по ко­манді. Нема заслуг індивідуальних - є заслуги колективні. А коли чую аплодисменти за вда­лий фінт чи удар по воротах - значить, справді щось вдалося зробити для команди і розцінюю їх, як високий бал своєї праці.

-                     Тут все, ніби, ясно. А ось у Бершаді, ма­буть, вважався кращим, як кажуть - першим хлопцем?

-                     Бершадський глядач любить футбол, свою команду. І поважав не тільки мене, а й Серьожу Волосова, Олександра Семеренка, Сергія Бурлаку... Нема потреби перелічувати імена всіх товаришів по тій команді, яка з обласної першості зробила крок у другу лігу. Кожен гра­вець бершадської "Ниви” на своїй позиції був провідним і прихильники, я вважаю, досить об'єктивно оцінили кожного з нас.

-                     Твій перехід до Вінниці супроводжувався якимось “скрипом”. Подейкували, що ти не мав особливого бажання виступати за нашу голов­ну команду майстрів.

-                     Розмови про мій перехід у вінницьку "Ниву" велись давно, але до практичних кро­ків справа не доходила. І ось після матчу з "Ке­раміком" підходить до мене І.Ф. Гатаулін і каже: "Збирайся. "Це було, як грім серед ясного неба і я, чесно кажучи, розгубився. Не було, мож­ливо, впевненості в своїх силах та й з колекти­вом, який уже став рідним, важко було розлу­чатися. Однак, прислухався до порад Дмитра Михайловича Заболотного і Олега Васильови­ча Чумака, зібрав свої речі в сумку і поїхав.

-                     Тобто, керівництво беріиадського клубу не заперечувало проти твого “підвищення”?

-                     Ні. Адже йшов я не куди-небудь, а в коман­ду вищої ліги.

-                     Як пройшла акліматизація в новому колек­тиві?

-                     Після перших днів спільного проживання

з хлопцями моя настороженість розвіялась, як осінній туман. Багато в чому мені допоміг, під­казав Слава Запороженко, з котрим я знайо­мий ще по спільних виступах за одну з команд КФК Херсона. І все ж, повинен сказати, що найбільший вплив мала дружня атмосфера в колективі, яка, в принципі, існує в "Ниві" не один рік.

-                     Нові друзі у тебе появились ?

-                     Зі всіма хлопцями, слава Богу, у мене рівні товариські стосунки. Можливо, я дещо ближ­че в спілкуванні з Кондратюком, Криворучком, адже корені у нас спільні - із східної України.

-                     Чи відчув різницю між рівнем гри у вищій і другій лізі?

-                     Так, вона суттєва, хто б що не говорив. Рі­вень майстерності футболістів високий, гра більш динамічна. Для прийняття рішень зали­шаються долі секунди і ними треба правильно розпорядитись. Як форвард, відзначу жорсто­кість, чіпкість захисників, особливо досвідче­них, з іменем.

Відповідальність за результат велика. Одне слово, більше професіоналізму.

-                     У зв’язку з цим, очевидно, змінився і твій підхід до роботи?

-                     Звичайно. Інакше й бути не може, якщо є бажання виступати на найвищому рівні укра­їнського футболу. Скажу відверто: підвищив вимоги до себе, примушую себе працювати через "не можу", тобто докорінно переглянув ставлення до "особистого місця" у цьому виді спорту. Від деяких звичок довелось відмовити­ся, окремі "розваги" відсунув на задній план. А наскільки це мені вдалося, судити хлопцям по команді, тренерам, уболівальникам.

-                     Яким бачиш найближче майбутнє “Ниви”? І наскільки реальними є її шанси закріпитись у вищій лізі?

-                     Розхмови про нашу неминучу "загибель" не­хай будуть на совісті песимістів. Здаватись без боротьби жодному із суперників ми не збира­ємось і зробимо все для того, щоб поліпшити наші турнірні показники. У кохманді є бажан­ня довести і собі, і вболівальникам, що місце Вінниці - у вищій лізі.

-                     Саша ти родом з Кривого Рогу, виступав за “Кривбас”. Що перешкодило тобі закріпи­тися у “рідній”команді?

-                     Мабуть, кожен молодий футболіст хоче потрапити в ту команду, біля якої він виріс. У 1989 році моя мрія здійснилась і я отримав запрошення в "Кривбас" від Мирона Маркевича. Провів у його рядах близько двадцяти матчів, але тут підійшов час служби в армії. Потім ін­ститут. Уже після цього, розмов про повернен­ня в криворізьку команду не виникало. Зате мене примітали з "Спорт-інвеста" - він висту­пав у другій лізі, куди мене запросив з Бердян­ська наставник і вчитель Володимир Никонович Яшник.

-                     Чи цікавлять сім’ю Шевченка спортивні досягнення сина, чоловіка, батька?

-                     Безумовно. Наша сім'я, хоч і нечисленна, постійно слідкує за моєю футбольною кар'є­рою, радіє з моїх удач, засмучується після ко­мандних поразок. Стараюсь тримати їх у кур­сі всіх моїх справ, от і доводиться три-чотири рази в тиждень відвідувати головпоштамт, щоб подзвонити в Кривий Ріг.

Дуже радий, що керівництво ФК "Нива" надало службову квартиру. Сюди недавно переїхала моя сім'я - дружина Олена і син Саша, якому всього три роки. З їхнім приїз­дом вирішилось чимало побутових проблем. Тепер залишається значно більше часу на футбол, який для мене не тільки робота, й часточка душі.