Виступав за командо «Дніпро» (Могилів), «Шинник» (Бобруйськ), «Зірка» (Кіровоград), «Поліграфтехніка» (Олександрія) «Ворскла» (Полтава).
Одружений. Дружина - Ольга, син - Богдан (5 років), дочка-Діана (2 роки).

Влітку минулого року вінницька «Нива» онови­лась більш ніж наполовину і практично впродовж першого кола вболівальники команди проводили «тестування» кожного дебютанта. Сміливо можна сказати, що одним з перших «екзамен» на атестат ігрової зрілості, підтвердивши свою майстерність, склав лівий захисник «Ниви» Станіслав Боровський, завдяки чому і здобув симпатії та повагу широкого кола любителів футболу.

Ми вирішили ближче познайомити вас із Станіс­лавом Боровським і попросили його відповісти на кілька запитань.

-Наскільки відомо, в юнацькому віці твоя мрія грати у великому футболі була під зна­ком запитання. Медицина відмежовувала тебе за станом здоров'я від занять спортом, та й батьки підтримували вердикт лікарів. І все ж наперекір похмурим прогнозам твоє бажання здійснилось.

-Так, мабуть, і повинно було статися, адже тільки футбольна наука займала чільне місце в моєму житті. Правда, уже після закінчення ДЮСШ в рідному місті я все ще сумнівався, що мене очікує саме футбольне майбутнє. Однак, в кінцевому результаті був зарахований і продов­жив «університети» в Дніпропетровському інтернаті, дещо згодом — в армійському фут­болі Білорусії.

-Був час, коли Боровський грав у союзно­му чемпіонаті за світловодську команду з міні-футболу у вищій лізі...

- Це лише епізод в житті, оскільки Юрій Коваль — головний тренер олександрійської «Поліграфтехніки», запросив мене, вважайте, у перший справді серйозний футбольний клуб. Аванс, судячи з усього, виправдав — отримав місце в основному складі.

- Після зміни керівництва в колективі спортивна кар'єра надовго зв'язала тебе з но­вим наставником — Олександром Іщенком. Це так?

- Чесно кажучи, радий такому повороту долі. Адже багато чому навчився в Олександра Олексійовича як у футбольному, так і суто люд­ському планах. У зв’язку з цим його запрошення і в «Зірку-НІБАС », і у Вінницю не міг відхилити.

-Але, мабуть, не тільки взаєморозуміння між вами розлучило тебе з сім'єю, яка прожи­вала в Олександрії?

- Людський фактор—це одне. Інше—я про­фесіональний футболіст. Футбол—моя робота, що дозволяє заробляти на життя для моєї сім’ї. Забезпечити її — мій безпосередній

обов’язок, тому й доводиться вивчати географію далеко від домівки.

-Яким тобі показався колектив «Ниви» після прибуття до Вінниці?

- Довго обживатися не було часу, адже першість, як кажуть, висіла на носі. Адаптація пройшла в прискореному темпі, правда була одна фора — багатьох хлопців знав, а з деякими раніше дружив — з Макогоном, Марченком. Практично одразу потоваришував з Вітєю Бровченком.

- Хотілося б почути думку гравця коман­ди на таке запитання: що перешкодило «Ниві» зайняти більш високе місце за підсумками пер­шого кола?

- Легкої прогулянки ми не очікували і готу­вались до матчів з усією відповідальністю. Су­перники, маю на увазі СК «Миколаїв», «Мета­ліст», були не менш підготовленими і на фініші першого кола зуміли випередити нас. В окремих матчах не на висоті, як мені здається, виявились суддівські бригади, а, наприклад, в Ужгороді,

Краснопіллі не домоглись потрібного результа­ту з власної вини. Що ж, втраченого не повер­неш, необхідно випереджати конкурентів у другому колі.

-А вдасться?

- Будемо старатись, інакше нема сенсу вихо­дити на поле і боротися за посередні місця в таб­лиці.

- На закінчення кілька слів про сім'ю, за­хоплення, дозвілля...

- Як і кожен «іногородній» футболіст, за­повнюю рідкі паузи між іграми і тренуваннями поїздками додому, де мене завжди чекають дружина і діти. Саме в колі сім’ї, нехай і в тур­ботах, відпочиваю.

Захоплення? Любив займатися власним авто, слідкував за його технічним станом дуже ретель­но. Цей факт не залишився поза увагою невідо­мих мені «товаришів», які й вирішили взяти ма­шину «напрокат» у Новій Каховці. Час повер­нути її, очевидно не настав, а купити нову — не по кишені. Ось так і живу.